готовые работы - дипломы,диссертации,курсовые,контрольные,рефераты,отчеты

Вернуться   ДИПЛОМ форум - дипломы на заказ, купить диплом, заказать диплом. Всё о дипломах только у нас! > Готовые дипломные работы > Культура и искусство

Ответ
 
Опции темы Опции просмотра
Старый 29.07.2009, 11:44   #1
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

Цікаве художнє явище в історії українського народу -- одяг запорізького козацтва. У другій половині XVI ст. селяни і міська біднота тікали на Подніпров'я з Волині, Полісся, Галичини та інших місцевостей. Традиційні основи народного вбрання різних районів України позначилися на художній образності одягу козацтва. У ньому знайшла відображення і соціальна нерівність.

Буденний одяг рядових козаків та й козацької голоти (наймитів, бідняків) був подібним до звичайного селянського. З доморобного полотна шили сорочки для жінок і чоловіків.

В одяговий комплект жінок входила, крім сорочки, спідниця (саяна), нагрудник (шнуровка), каптан, шуба, головний убір, прикраси, взуття. Обов'язковий верхній плечовий одяг козаків -- каптани -- шили з тонкого доморобного сукна приталено, з відрізною спинкою і рясними зборками, їх підперізували широким поясом, під який з лівої сторони закладали пістолі, люльки. Поверх каптана одягали жупани. Вони мали довгі вузькі рукави з розрізами. Були в козаків і черкески. Штани для чоловіків шили широкі (так звані шаровари), призбирані з талії, при кістках. Рядові козаки зимою носили довгі кожухи з великим смушковим коміром, сукняні шапки із хутровою облямівкою, шкіряні чоботи.

В одяговий ансамбль козацької старшини входили ті ж самі комплекси, що і в рядових козаків, але вони виготовлені з дорогих тканин, з більшою кількістю доповнюючих прикрас, окремих елементів. Так, каптани для козацької старшини шили із шовку, оксамиту, алтабасу, єдвабу, ізорбафу тощо (різні відтінки червоного, зеленого, жовтого кольорів). Краї обшивали кольоровими шнурками, позументами. Важливим декоративним акцентом були гаплики і ґудзики (срібні, золоті, мідні та ін.), які пришивали в ряд на передніх полах аж до пояса. Зимою багаті козаки носили шуби із лиса, рисі, вовка, покриті коштовними тканинами -- сукном, оксамитом, тафтою і под., оздоблені нашивними шовковими і срібними шнурками, кольоровим хутром тощо; червоні та жовті сап'янові чоботи; шапки з дорогого сукна та хутра.

Жіноцтво старшин мало сорочки із тонкого полотна, фабричних шовкових тканин, вишиті золотом, сріблом, шовком. Спідниці пошиті із чотирьох, а то й більше пілок дорогих тканин -- парчі, люстрини, штофу і т. ін., обшиті позументом, мережані, підшиті з виворітної сторони полотном, сукном або кіндяком. Найважливішим компонентом плечового вбрання жіноцтва козацької старшини був кунтуш, який шився із дорогих видів кольорового сукна, єдвабу, парчі. Кунтуші приталені, зі збірками, прикрашені шнурками, вишивкою. Відомі цікаві форми головних жіночих уборів: очіпки, шапочки з напусками, кораблики. Па ноги взували червоні сап'янові чоботи на високих підборах.

Важливу роль у художній образності складних одягових компонентів козацького вбрання відігравали прикраси: намиста з перлів, бурштину; шийні прикраси типу дукатів з рядами золотих і срібних монет, золоті хрести з дорогоцінним камінням тощо.

Методи формотворення, системи декорування козацького одягу певним чином впливали на одяг багатших верств населення міст і сіл Подніпров'я. Але стійкішими і сильнішими були художні впливи селянського вбрання, яке велично несло традиційні, універсальні функції, народний досвід єднання краси й доцільності, зручності.

На специфіці формотворення українського народного одягу позначилися кліматично-географічні, соціально-економічні обставини, складності політичного і культурного розвитку. Поступово викристалізовувалися композиційно-структурні закономірності вбрання, образна система декору, щедра, соковита кольорова гама.

З поглибленням класового розшарування українського суспільства посилилися розбіжності в одязі бідних і багатих. Це виявилось у композиційно-художніх засобах творення окремих компонентів, принципах їх поєднання, якості використаних матеріалів, характері і кількості прикрас тощо. Так, за характером композиційної структури одяг міщанства дещо наближався до селянського вбрання. Однак помітна різниця в одязі купців, ремісників тощо (відмінності крою, колір і якість тканин). Міщани частіше використовували для одягу мануфактурні, привозні (сині, зелені, червоні) тканини, білий перкаль, кольоровий плюш і т. ін. Різновиднішими були форми головних уборів, передусім шапкоподібних у жінок. В одязі міщан більше за кількістю і цінністю використано привізних прикрас. Характер заняття, специфіка міського побуту впливали на образність, соціальну різновидність міського вбрання, динамічнішого щодо зовнішніх впливів.

Українська знать, хоч і зберігала деякі традиційні елементи одягу, принципи його компонування, але швидко підхоплювала впливи західноєвропейської моди, яка часто змінювалась.

Стійкішим щодо збереження і розвитку давніх, архаїчних пластів мистецтва народного моделювання виявився селянський одяг. Па основі збережених пам'яток XVIII-- XIX ст. можна стверджувати, що він мав чітко вироблені композиційно-колористичні закономірності і структуру, принципи формотворення. Цей ансамблевий вид мистецтва відбивав образне мислення народу, високі критерії його моралі і працелюбність. У народному костюмі збережений віковий досвід ручного виготовлення тканин, шкіри, прикрас, викроювання різних видів вбрання, їх художнього оздоблення вишивкою, вибійкою, аплікацією, мережанням, виколюванням тощо; способів носіння та виконання функцій обрядового, ритуального плану (наприклад, весільного і т. ін.). Створюючи справжні шедеври мистецтва, народні майстри надзвичайно тонко відчували лінії, силует, форми, пропорції, ритм, колір і гармонію окремих частин. У народному одязі виявлені висока культура технічного виконання, знання багатьох художніх засобів. Упродовж віків вироблялися традиції народного моделювання.

Загальні, спільні художні ознаки притаманні найпоширенішим типам комплектів українського одягу. Вони виявляються в подібності виготовлених ручним способом матеріалів, принципах кроєння і поєднання окремих частин в єдине ціле, в колориті, характері прикрас, всієї композиції одягу, виготовленого відповідно до статі, віку, соціального положення, функціонального призначення тощо.

Основні компоненти українського чоловічого і жіночого одягу у XIX--XX ст.: сорочки. У жінок .переважно з уставками, чоловіків -- тунікоподібна або з плечовими вставками. Поясний одяг жінок: запаски, обгортки, дерги, плахти, спідниці; чоловіків -- штани. Зазнав масового поширення нагрудний компонент жіночого і чоловічого одягу -- безрукавка.

Основний вид жіночого і чоловічого верхнього одягу: свити, жупани, кунтуші, чемерки, сердаки, чуглі. Різновидність верхнього типу свит -- юпки, шушуни.

Зимовий плечовий одяг -- кожухи. В непогоду поверх кожухів, свит одягали плащовидні полотнянки (із доморобного полотна), кобеняки, бурки, кирії (із доморобного сукна).

Жіночі головні убори -- очіпки, кибалки, намітки, хустки; чоловічі -- шапки, капелюхи. Взуття чоловіків і жінок -- постоли, черевики, чоботи.

Названі компоненти одягу часто мають різні назви в окремих місцевостях України та відмінні принципи поєднання в цілісні комплекси. Локальні різновиди виразно простежуються у центральних, північних і західних областях України. Конкретні природно-географічні, соціально-економічні фактори зумовили як спільні, так і відмінні художні особливості українського одягу. Навіть незначні відхилення щодо довжини, традиційної системи декорування позначаються на композиційно-структурному вигляді одягу. Дослідники окремо виділяють комплекти народного одягу Середнього Подніпров'я, Півдня України, Поділля, Волині, Полісся, Карпат і Прикарпаття 12. Бтнолокальні комплекти названих регіонів мають численні місцеві різновиди.

В історії українського народного одягу виняткове місце посідав одяг Середнього Подніпров'я. Це етнографічна зона України, до якої за сучасним адміністративним поділом входять Київська, Черкаська, Полтавська, частково Чернігівська, Кіровоградська області. Середнє Подніпров'я -- територія, що була центром давньоруської народності -- основи розвитку трьох братніх народів -- російського, українського та білоруського, процесів формування української нації. Саме цей район славиться багатством побутуючих комплексів одягу, які виникали почергово в ході змін історичних епох, зберігаючи давні, спадкові традиції і зазнаючи новаторських впливів. Тут сформувався тип одягу, котрий дослідники називають українським національним 13. Методи утворення його форми, традиційність декоративного оформлення і принципи поєднання окремих частин в комплекти передавались із покоління в покоління як національна соціально-естетична норма. Стійкими залишались основні засоби творення одягу. Але при цьому на величезній території Подніпров'я виступають незначні відмінності в одязі щодо матеріалу, крою, конструкції, вишивання, аплікації, способів носіння тощо. Це прослідковуеться в характері одягу північних, центральних і південних районів. Виразно виділяються етнолокальні комплекси дніпровського Лівобережжя і Правобережжя. При спільних ознаках вони мають чимало локальних варіантів.

Класичні комплекти одягу усіх районів Подніпров'я містять традиційні складові частини: сорочка, нагрудний, поясний, верхній одяг, головні убори, прикраси, взуття та доповнення. Цікаво простежуються численні варіанти локальних художніх рішень.

Основною частиною жіночого і чоловічого плечового натільного вбрання була сорочка з полотна, витканого технікою простого переплетення з добре опрацьованих волокон льону й конопель. З середини XIX ст. все частіше сорочки стали шити з тонких білих тканин мануфактурного, фабричного виготовлення. Біла сорочка -- це непорушна традиція, символ краси і чистоти, естетичного смаку і святковості. Відхід від цієї традиції сприймався як певне відхилення від норми. Невипадково в старій народній пісні запитується: «Чом на тобі, наймиточку, сорочка не біла?»

За способом кроєння виділяються два типи сорочок -- з уставками, пришитими по основі або поробку, і з суцільнокроєними рукавами. Названі два типи сорочок вирішувались по-різному. Так, в північних районах Чернігівщини і Київщини уставки або суцільновикроєний рукав пришивався до стану сорочки по поробку. На території Полтавщини, Лівобережжі рукави і уставки переважно пришивалися на основу. На Черкащині, центральній Київщині, півдні Чернігівщини були поширені обидва типи крою сорочок. Сорочки з кокеткою -- жіночі й чоловічі -- появились наприкінці
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #2
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

XIX ст. У цих типах крою важливе конструктивне вирішення стану сорочок. На Україні побутували сорочки цільнокроєні, так звані -- додільні і з відрізним станом -- «до підточки». У сорочках «до підточки» стан шили з тонкого доморобного полотна або фабричної тканини, а «підточка» -- з грубшого полотна. У цьому районі України на початку XX ст. ще побутував незшитий вид поясного одягу у вигляді одного або й більше полотнищ доморобної тканини. У будень носили запаски, дерги; на-свята -- орнаментовані багатоколірні плахти. Водночас побутували і пошиті рясні спідниці -- юбки, літняки, димки.

У літньому комплексі жінок і чоловіків була коротка прямоспинна безрукавка із домотканого сукна -- катанка, а у весняно-осінньому -- короткі свитоподібні одежини, куцини, куртки.

Продуману високохудожню композиційну форму, об'ємно-просторову структуру мають комплекси одягу центральної Київщини. Вони характеризуються винятковою силою емоційного декоративного звучання. У цьому важливу роль відіграють білий колір, зокрема свит, кожухів; біла вишивка на білому тлі сорочок; поява верхніх плащовидних одежин із тонкого яскравого (зеленого, малинового) сукна -- баєвих юпок; пошиття з кольорових фабричних тканин спідниць -- ватянок, літників; вишивання, аплікація в нижньому куті правої поли кірсеток, кожухів, юпок; різнокольорові барвисті стрічки -- дівочі головні убори; темно-вишневе намисто -- «камінне намисто», біле перламутрове намисто -- «баламути», бісерні прикраси і дукачі у формі медальйонів тощо.

В одязі південних районів Київщини, крім традиційних компонентів, набули поширення аналогічні до свит одежини з доморобного сукна -- черкески, бекеші з відрізними спинками, бочками; кобеняки -- цільнокроєні, розширені знизу, з каптуром- «кобкою». Усі вони під перезувались тканими пасочками з домінуванням червоного і зеленого кольорів.

За типовими формами, стильовими колористичними ознаками одяг Півдня України має багато спільного з одягом центральної лісостепової зони. Це пояснюється заселенням його території жителями з північних районів. Наприклад, у XVIII ст. переселенці до теперішньої Херсонської області і село назвали так, як воно називалось на Полтавщині -- Лепетиха, і зберегли художні традиції полтавського народного одягу.

Найбільш характерною відмінною ознакою південних районів України є поширення чоловічої сорочки-чумачки, тунікоподібної, з широкими без манжет рукавами. Жінки носили короткі, нагрудні, круглі кофточки, їх шили цільнокрійно з розширеними до низу спинками, довгими рукавами, обшивали оксамитом. У загальній системі декорування переважали два кольори -- червоний і чорний.

Одяг Полтавщини, як і інших районів України, має дуже багато локальних різновидностей. У цьому важливу роль відіграють жіночі сорочки -- уставкові, додільні, з широкими рукавами, пришитими до уставки дрібненько зібраними складочками (у декілька рядів) -- «пухликами». Горловини сорочок і рукави з обшивками.

Світової слави зазнали вишивки полтавських сорочок. Вершин художнього злету досягла вишивка гладдю -- лиштва, вирізування, виколювання, поверхниця, прутик, ланцюжок тощо. До окремих груп відносяться сорочки, вишиті: білими нитками, виколюванням; білими нитками, вирізуванням; білими нитками з вкрапленням охро-вих відтінків; білими і блакитними нитками; тільки охристими, сіравими лляними нитками; червоними і чорними нитками (найчисленніша група). Названі основні групи сорочок були важливими акцентами в старих комплексах полтавського одягу. Відповідно до них виготовляли поясний одяг. Характерно, що на Полтавщині переважав незшитий поясний одяг. У будень носили двоплатові запаски, одноплатову дергу; на свята -- кольорові картаті плахти: парчові барвисті запаски, підперезані червоним пасочком або крайкою.

На сорочку одягали кірсетки. їх шили із ситцю, вовняної тканини, шовку. Ззаду при талії нашивали ряди ґудзиків і робили глибокі складочки -- «до трьох (семи і дев'яти) вусів». Вони були цікаво звужені при талії, розширені знизу, надавали легких силуетних ліній усьому комплексові. Поверх кірсетки найчастіше одягали білу сукняну свиту -- юпку з трьома або п'ятьма клинами, довгу (до колін), її вишивали чорними шнурами. У XIX ст. так звані баєві юпки (зелені, малинові) шили з фабричної тканини, оздоблюючи всю зовнішню частину рядами звисаючих ковтунців -- пучків кольорової вовни. На їх зміну прийшли «крамні» юпки, халати-шушуни тощо.

Жінки поверх сорочки і кірсеток носили коралове намисто, срібні ланцюжки з підвісками, дукачі, хрестики.

З головних уборів виділяються очіпки з двома кибалками і круглі очіпки з однією кибалкою. Вони складніші за будовою, вищі, ніж в інших районах. Поверх них пов'язували намітки, а пізніше хустини, у західних районах з вузлами на маківці, а в північних -- з вузлами в підборідді. На свята дівчата надівали вінки із квітів -- «чубаті», «надбрівники», «теремки». В коси вплітали різнокольорові стрічки -- бинди, які звисали аж до п'ят, легко розвівались навколо дівочого стану.

Соковиту барвистість складових частин вбрання композиційне завершують кольорові чоботи: «чорнобривці», червоні «сап'янці». Були поширені і легкі чоботи зеленого і жовтого кольорів, на підборах тощо.

У чоловічому одязі основну відмінність від інших районів утворюють тунікоподібні сорочки з прямим розрізом на грудях -- пазухою. Обабіч білими нитками з вкрапленням охрових і блакитних вишиті широкі смуги геометричних мотивів. Характерно, що тут шили з білого, вибійчаного полотна і фабричної тканини широкі штани типу шароварів, легкі для рухів, верхової їзди. Верхній плечовий одяг чоловіків -- жупан, свита, а взимку кожух з відкладним коміром. Локальна особливість головних уборів -- високі сірі овечі шапки, влітку -- солом'яні капелюхи.

Традиційні полтавські комплекси одягу -- важливе явище української культури. Вони увійшли до історії як завершені високохудожні твори піднесеного, урочисто-живописного звучання, що образно символізують квітучу землю степової України.

Архаїчні пласти мистецтва давньослов'янського одягу відчутніше збереглися на Поліссі (північні райони сучасної Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей). Це виявляється передусім у білому фоні основних компонентів одягу, який контрастно посилює введені червоні акценти. Білі чоловічі і жіночі сорочки з червоною вишивкою на комірах, пазусі, рукавах; білі широкі з двох пілок запаски, знизу орнаментовані червоними смугами; з перевагою білого кольору спідниці-літники, андараки часто з двома-трьома рядами червоних смуг, розміщених знизу, білі намітки з червоними орнаментальними стрічками при краях і в начоловій частині; свити й кожухи, вишиті з домінуючими акцентами червоних ниток, підперезані червоними пасочками і т. ін., створюють незвичайно багаті ансамблі -- символи чистоти й величності людського життя.

Комплекси поліського одягу багаті локальними різновидами. Так, на Лівобережжі Полісся, на Чернігівщині відмінна риса жіночого одягу -- дві незшиті запаски (часто задня -- чорного кольору, а передня -- синього, з доморобного сукна); одноколірні або строкаті плахти; хрещаті, клітчасті, синятки та ін. Жіночі й чоловічі сорочки -- уставкові, з викладним коміром, вишиті червоними нитками з вкрапленням синіх або чорних ниток. Головні убори жінок: очіпки, намітки, вишиті хустки. Очіпки складалися з двох частин: причельника і вершка. Очіпки зав'язували хустинами -- тканими, вишитими, а поверх них зав'язували намітки -- серпанки з опущеними на спину кінцями. Дівчата носили на голові стрічки, на які нашивали намистини, формуючи квіточки, зірки тощо.

Чоловіки мали неширокі полотняні і сукняні штани, шкіряні паси (попруги), до яких з правого боку прикріплювали шкіряний гаманець (калиту) з губкою, кременем, кресалом і ремінною піхвою для ножа. Верхній плечовий одяг -- свити (сермяги) з «двома вусами» по боках, вишивкою по талії, обшивкою кольоровими вовняними шнурками на стоячих комірах, каптурах, вилогах рукавів, кишенькових клапанах, на правій полі. Кожухи шили «до стану» і тулубчасті. Взуття -- ликові, лозові, липові, вербові постоли, чоботи.

В районах Лівобережного Полісся, передусім Волинського, характерними ознаками виділяються жіночі сорочки, часто декоровані і вишиті тканими орнаментальними червоними смугами. Поясний одяг був зшитий з двох і більше пілок: спідниці-літники, андараки, фартухи. Масового поширення набули білі свити та куртки з доморобного сукна, пошиті на чотири фалди або «з вусами» по боках, були куртки з відрізною спинкою й ряснішими, ніж у свитах, оборами по боках. Цей одяг прикрашували кольоровими шнурками.

Волинський одяг різноманітніший, багатший на прикраси і доповнення порівняно з поліським. Його основні компоненти: сорочки, спідниці-димки, бурки, семраги, че-мерки, бекеші тощо. Саме у цьому районі жінки влітку носили доморобні спідниці-димки, дрібнорясовані при широкому поясі, з вузькими кольоровими пасочками. Вони надавали жіночим ансамблям живописного звучання. Виняткової уваги заслуговують волинські вовняні спідниці-бурки, переважно вишнево-червоного кольору, переткані жовтими, зеленими, синіми нитками, знизу підшиті оксамитом. До бурок обов'язково одягали вовняні запаски з поперечними пасочками і червоними смугами при їх нижніх краях.

Добротні за матеріалом, рельєфно вишиті кольоровими вовняними нитками -- волічкою -- свити: семраги і чемерки. Вишивка у стрічковому плані розташована на полах, рукавах, при поясі. Особливе емоційне навантаження несе червоний колір в усіх комплексах одягу Волині. Це своєрідний образний символ сонця,- життя. Він райдужно мерехтить жовтими, оранжевими, зеленими, білими нитками вишивки і ткання.

Дещо відмінна і загальна форма волинського одягу, порівняно, наприклад, з сусіднім Поділлям, що займав територію між Бугом і Дністром (сучасна Вінницька, Хмельницька, частина Тернопільської області, північ Одеської області). Тут мають значення силуетні лінії. У подільському одязі вони пряміші, підкреслюють вертикальність, пластичну стрункість. А волинський одяг має дещо іншу об'ємно-просторову структуру. Головні елементи комплексів пов'язані між собою заокругле-нішими лініями. У цьому важливу роль відіграють рясовані спідниці, приталені, зі збірками свити тощо, їх співвідношення утворює приземлено-стійку структуру із заокругленими, широкими формами. Отже, волинський одяг нескладно відрізнити від подільського.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #3
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

Поділля -- це складний в етнічному плані і за історичним розвитком регіон. Крім українців, тут здавна проживали росіяни, поляки, греки, болгари, молдавани, євреї та ін.

Важливі історичні події, зокрема, боротьба проти турецьких, польсько-литовських загарбників, позначилися на культурі подолян, в тому числі і на одязі. Його формування і розвиток проходив на грунті слов'янської, давньоруської культури, у взаємозв'язках з культурою інших народів. Конкретні історично-соціальні, природні, економічні фактори зумовили як загальноспільні риси одягу, аналогічні іншим районам України, так і своєрідні місцеві особливості, передусім в районах Західного, Східного Поділля і в Подністров'ї. Основні комплекси жіночого одягу: сорочки, обгортки, запаски, спідниці, пояси, гуньки, свити, кожухи, намітки (у поляків -- рантухи), хустини. Чоловіки носили сорочки, вузькі штани, свити (манти), кожухи, постоли (самоходи) і чоботи. Свити для чоловіків і жінок шили з чорного доморобного сукна, приталені і розширені знизу. На Вінниччині, Хмельниччині їх називали чугаями (чугаїнами), чемерками та ін. Названі основні компоненти одягу неоднакові у різно-видних комплексах подільського одягу. Його силуетне, кольорове, структурно-композиційне рішення мав виразні розбіжності в окремих районах. Так, уставкові додільні сорочки у районах Побужжя Вінницької області вишиті низинкою з перевагою чорного кольору на уставках, вузьких обшивках горловини, рукавів, знизу подолів. У сорочках Вінницького Подністров'я найтиповішим в розміщення вишивок по всій площині ру-кавів (стебнівка, поверхниця, кафасор, виколювання тощо). Тут поширена як двоколірна, так і біла, чорна і багатоколірна вишивка. Унікальне явище українського народного мистецтва -- подільські сорочки, вишиті тільки білими нитками низинкою, гладдю, виколюванням, мережанням (райони Клембівки, Городківки, Баланівки та ін.).

На Тернопільщині побутували короткі сорочки (до стану). У районах Подністров'я, особливо Борщівському, Заліщицькому, сформувалась унікальна система декорування сорочок багатоколірною вишивкою килимового характеру. Рельєфно виділяється вишивка на двох або трьох смугах, крім пазушних, що вертикально розміщені по довжині всієї передньої і задньої пілки сорочок і на рукавах (передпліччя, уставки), рукаві і обшивці. Кольори: чорний, червоний, жовтий, золоті і срібні нитки. Виділяються сорочки з перевагою жовто-оранжевого, чорно-сріблястого, чорно-вишневого і чорно-червоного кольору, так звані чорнобриві. У чоловічих сорочках шви при рукавах, на плечах оздоблені вишитими стрічками.

Характер вишивки, її розташування на окремих частинах одягу суттєво впливають на загальний вигляд цілісних комплексів.

У класичних формах подільського одягу важливу роль відіграють його поясні частини, зокрема, чоловічі звужені довгі штани, що шили з полотна, тонкого сукна, вибійчаної тканини. На півдні Поділля полотняні штани часто поперечно рясовані у дрібненькі виступаючі складки (типу плісе), підперезані кольоровим пасочком. У жіночих комплексах унікальні форми поясного незшитого вбрання: обгортки, горбатки, фоти, каптрінці тощо. Це прямокутні полотнища з чорної тонкої доморобної, пізніше фабричної тканини. Ними туго обгортали фігуру від пояса донизу, нижче колін. На них виткані позмінно, у різному ритмі повторення вузькі стрічки з двох-трьох білих, зелених, жовтих ниток. Густо розміщені стрічки часто утворюють кайму -- смугу при низу, поясі і вздовж передньої поли обгортки. У трьохдільних фотах уся площина полотнища поділена на три однакові частини. Дві крайні густо орнаментовані рядами геометричних, стилізовано-рослинних мотивів, а центральна -- суцільно чорна. Строго прилягаючі до фігури обгортки у напівприлеглі, розширені, різні за кроєм свити, запаски, фартухи надають формам одягу цікавих акцентів об'ємно-просторового звучання.

На Вінниччині побутували плахти і запаски. Тут знайшла втілення велична краса простих, прямих форм, гармонійність масштабних співвідношень, зручність для практичного користування.

Розрізняють свитоподібні верхні одежини: опанчі, чугаї, чемерки, манти, катанки, гуньки тощо. Вони чорного, коричневого кольору, розширені донизу. Наприклад, манти тунікоподібні, виготовлені з доморобного сукна з невеликим стоячим коміром. Чоловіки й жінки носили манти, а також кожухи -- переважно білі, «розкльошені» донизу, без підрізання в талії і вишиті різнокольоровими нитками.

З головних жіночих уборів, крім наміток, хустин у дівчат поширені були вінки із штучних квітів, оздоблені скляним намистом і кольоровими стрічками. Такі вінки називали карабулями. Нагрудні прикраси -- намиста, ґердани, ланцюжки, низки монет -- солби або згарди. Парубки носили кресані -- солом'яні капелюхи, прикрашені ґерданами, плетеними шнурками, фабричними стрічками, качуровим і павиним пір'ям тощо.

Одяг Поділля характеризується, по-перше, специфікою доморобних матеріалів (сукна, полотна, візерунчастих одягових тканин) більш рельєфного килимового характеру, порівняно з іншими районами України; по-друге, прямолінійністю крою (за прямими лініями поєднані між собою не тільки частини, а й деталі окремих компонентів, цілі комплекси; масове поширення незшитого поясного одягу); по-третє, перевагою чорного, коричневого кольорів в об'ємно-просторовій структурі одягу. Перевага чорного кольору -- важливий фактор посилення символічного звучання білих, червоних, золотистих акцентів в одязі, співзвучних з родючою землею і барвистою природою Поділля.

Різновидний за матеріалом, кроєм і прикрасами одяг Буковини (сучасна Чернівецька область). Його виготовляли із доморобного лляного, конопляного полотна, вовняної тканини, овечої шкури. Окремі елементи традиційного одягу шкіряні -- чоловічі паси-череси, постоли, чоботи. Фабричні тканини увійшли в побут на початку XX ст.

В окремі групи виділяються такі локальні комплекси, як одяг Буковинського Поділля, Прикарпаття, Верхнього Припруття, Нижнього Припруття та Буковинської Гуцульщини н.

Хоча в окремих прикордонних районах Буковини відчутні взаємовпливи народної культури молдаван, румун, однак стійкіше збережені спільні риси з одягом інших регіонів України, передусім Поділля. Жіночий буковинський одяг -- довга тунікоподібного крою сорочка; одноплатові обгортки, фоти; кептарі, сердаки, кожухи. Головні убори дівчат -- вінки, зокрема ка рабу лі, стрічки, кодини; у жінок -- рушники, намітки, перемітки, «фустки». Одяг чоловіків: тунікоподібна сорочка без складочок біля горловини; штани -- портяниці, гачі, сердаки і кожухи. Головні убори: солом'яні капелюхи і шапки-клепані. Взуття -- постоли, чоботи.

Суттєва відміна буковинського одягу -- вишивка дрібними кораликами, бісером, лелітками; білим і жовтим шовком, золотою і срібною нитками тощо. Важливу групу утворюють цікаві тунікоподібні безрукавки -- цурканки, пошиті з овечої шкури, розширені донизу, їх край часто обшитий тхорячим хутром, аплікований шкірою орнаментальними мотивами -- зубці, круги, розетки і под. Зрозуміло, що одяг гірських районів Буковини має прямі аналогії з одягом Карпатського регіону.

Кліматично-географічні, соціально-історичні умови сприяли формуванню специфічних особливостей одягу районів Північного Прикарпаття (частково Львівська, частково Тернопільська області), гірських районів Карпат (Івано-Франківська, частково Львівська області) та Закарпаття. Так, на Львівщині сформувались унікальні комплекси одягу, які отримали визнання як важливі явища культури українського народу: одяг Яворівщини, Сокальщини, Городка, а в Івано-Франківській області -- одяг Покуття, Городенківщини та ін. Найважливіше в них -- це способи декорування вишивкою: у Городку -- червоно-білою; Яворові -- багатоколірна гладь; Сокалі -- чорна хрестикова вишивка на сорочках з відкладними комірами типу матроських тощо. В Яворівському районі тулупи і капоти носили зелені, у Куликові -- сині, Болехові -- темно-коричневі; у Миколаєві -- опанчі і жупани ясно-блакитного кольору; Болехові -- білі з рясними складками спенсери.

На Покутті поширене декорування одягу візерунчастим тканням і багатоколірною вишивкою. Особливо цікаві переміточні забори (орнаментальні смуги на кінцях пере-міток). У Городенківському районі виділяється килимовим звучанням вишивка сорочок.

Найвиразніше виступають відмінні риси в одязі таких етнічних груп українського народу, як гуцули, бойки, лемки.

Живописними акцентами, вишуканим пропорційним співвідношенням окремих частин характеризується народний одяг гуцулів, що заселяють гірські райони Івано-Франківської і Чернівецької областей, Рахівський район Закарпатської області.

Жінки-гуцулки носили додільні уставкові сорочки, дві запаски, обгортки, пояси, намітки, хустини, кептарі, сердаки, постоли, в'язані шкарпетки-капчурі. Взимку одягали сердаки з чорного або коричневого доморобного сукна з яскравою, кольоровою або чорною вишивкою, китицями, на свята -- білі сукняні свити-гуглі. Одяг чоловіків -- короткі, до колін, тунікоподібні сорочки; широкі штани з грубого білого полотна (поркениці), червоного сукна (крашениці), чорного або білого сукна (гачі); прямоспинний плечовий одяг -- з рукавами (сердак) чи безрукавний (кептар). З головних уборів найбільш поширені чорні повстяні капелюхи -- кресані, зимові шапки -- клесані.

В ансамблях гуцульського одягу важливі численні доповнення: шкіряні сумки -- ташки, тобілки, табівки; ткані вовняні торбини -- тайстри, дзьобенки; у чоловіків -- різьблені з інтарсією, інкрустацією топірці, келефи, порохівниці; у жінок -- палиці з мосяжними завершеннями тощо. При цій ніби сталій композиційній будові кожен район, навіть окремі села та їхні присілки, мають відмінності в одязі. Як високомистецькі твори увійшли в історію чітко розроблені комплекси одягу у таких осередках, як Космач, Яворів, Верховина, Шешори, Рахів та ін. Окрему групу утворюють так звані червоні ансамблі одягу (окремі компоненти -- сердак, штани -- пошиті з червоного сукна).

Барвиста кольорова соковитість, архаїчність форм, різноманітна вишивка, аплікація, плетіння, складність прикрас і доповнень виділяють гуцульський одяг серед інших костюмних комплексів України.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #4
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

Перевагою чорно-білих акцентів характеризується одяг Бойківщини (гірські райони Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей). Жінки носили білі доморобні сорочки, дрібно рясовані при шиї, манжетах-михалках. Типове вишивання на дрібних брижах сорочок. Поверх них одягали безрукавки з чорного або коричневого сукна -- лейбики. Поясний жіночий одяг: білі спідниці; вишиті внизу фартухи; точени-ки, фарбани і полотняні запаски. Важливе художнє явище -- бойківські вибійчані спідниці -- друкавиці. Вони зберегли важливу інформацію про культуру вибійчаного мистецтва бойків, пласти орнаментальної культури. Поясний одяг чоловіків: літні полотняні вузькі штани -- портяниці, портки, порти, гаті; зимові -- сукняні холошні, волосянки. Верхній одяг взимку -- кожухи. Взуття -- шкіряні постоли.

Суттєва ознака бойківського жіночого одягу -- прикраси з різнокольорового бісеру (силянки). Важливою частиною комплексів одягу є складні головні убори: очіпки-кибалки із стрічками, які опускались на спину; партиці, пантлики; великі з торочками хустини. Цікава форма жіночого головного убору -- молодиці, круглень,ко пов'язані хустками із кінцями, зшитими так, щоб три кінці з кутасиками спадали на спину. Головні убори відіграють важливу роль у створенні композиційної цілісності одягових комплексів, котрі мають варіантні типи у східних, західних і центральних районах Бойківщини.

Художніми особливостями виділяється одяг лемків, етнічної групи українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів (в Карпатах між річками Саном і Попрадом та на захід від Ужу). Йдеться про принципи дещо об'ємнішого, овальні-шого формування одягу і кольорове рішення.

Жіночий комплекс: коротка безуставкова сорочка -- чахлик, спліча (до неї пришивали полотняний подолак -- спідник); дрібнорясовані спідниці -- фартухи. Поверх них одягали дрібнорясовані запаски, знизу обшиті рядами різнокольорових стрічок -- фарбіток. Плечовий одяг -- приталена безрукавка (лейбик, лейбича) чорного або синього кольорів. Верхній одяг -- кожухи (кожушаниці). Жіночі головні убори: кибал-ка (хімка, химка, хомля), на яку накладали очіпок (чеплик), великі хустки. Поширені бісерні прикраси -- «драбинки».

Чоловічий комплекс: безуставкова сорочка, лляні штани (ногавки), камізелька голубого кольору (друшляк), лейбик з двома фалдами блискучих ґудзиків, сукняні куртки (гуньки, сердаки). Взуття -- шкіряні ходаки і чоботи. Чоловічі головні убори: чорні фетрові капелюхи, круглі шапки з овечої шкури, зверху обшиті синім сукном. Тільки в одязі лемків побутувала цікава верхня одежина з доморобного темно-сірого сукна -- чуга, чуганя -- довга, прямоспинна, з нашитими рукавами. У неї великий відкладний комір з довгими, звисаючими нижче коліна на спині, вовняними стрічками (китиці, свічки). Крім чугів були поширені гуні з коричневого сукна, з великими клинами по боках -- крилами, фалдами.

На округленість композиційних форм лемківського одягу, легкість його силуетних ліній вплинули дрібне рясування сорочок при комірі, на широких рукавах нижче ліктя; одягання по декілька спідниць, рясованих, зібраних у складочки.

У кольоровому відношенні образно переважає темно-синій колір спідниць, запасок; блакитний -- у камізельках; червоно-білий -- у вишивках і прикрасах з бісеру. При ледь помітних впливах словацької, чеської, польської, угорської культур одяг лемків відбиває цікаву, самобутню матеріально-духовну культуру, її давньослов'янські, архаїчні корені.

Ліричністю ліній, емоційною живописністю на фойі вічнозелених гір і долин харак-теризуєтсья одяг Закарпаття. Його різновиди визначають передусім сорочки. Тут були поширені сорочки: 1) довганя -- з цільнокроєними рукавами, манжетами (зап'ясника-ми), пришитими по основі, з пазухою на лівому боковому шві станка; 2) опліччя -- коротка (до підточки), з цільнокроєними рукавами, біля шиї мала «моршенку» -- дрібні складочки,-- поверх яких в рядовому плані розташована вишивка хрестиком і гладдю; 3) заспульниця -- додільна, з пазухою збоку, з рукавами, пришитими по основі, найважливішу роль відігравали широкі вишиті смуги на місцях уставок рукавів, вишивка виконана дрібною низинкою фіолетового кольору з вкрапленням зелених, синіх, жовтих ниток; 4) «волоська» сорочка -- з чотирикутним вирізом горловини, при краях широкі вишиті смуги, рукави широкі, знизу призбирані оборкою, суцільно вишиті; 5) лептянка -- коротка, тунікоподібна, з широкими вишитими рукавами, часто знизу не призбираними, а зарубленими вузеньким рубцем. До сорочок одягали доморобні спідниці з тонких вовняних ниток, вишиті при краях, обшиті зубчастими тасьмами і фартухи-плати. Більш поширені спідниці з синього і яскравого рожевого, блакитного ситцю. Живописні акценти до сорочок і кольорових спідниць, фартухів-платів -- цє кожушані безрукавки-бунди, суцільно вишиті червоними вовняними нитками (рослинний орнамент) так, що, здається, немає місця для проколу голки. Крім бунд з доморобного сірого сукна виготовляли короткі куртки-уйоші та тунікоподібної форми білі сукняні гуні з довгим ворсом на лицьовому боці. У другій половині XIX ст. масового поширення набули короткі, з сірого або білого доморобного сукна куртки (сіряк, сердак, уйош, реклик, петик).

Характерні і чоловічі сорочки тунікоподібного крою, з довгими широкими рукавами, їх вишивали білими нитками, на швах інколи з жовтими стрічками. Штани білі, широкі, полотняні; вузькі сукняні (ногавиці) або холошні. Сорочки підперезували шкіряними широкими пасками -- чересами з трьома пряжками та тисненим геометричним орнаментом.

Кожен район Закарпаття й окремі села мають відмінності в одязі. Та скрізь білий колір контрастно підсилює яскраві фіолетові, сині, рожеві, жовті, червоні і чорні акценти як вишивки, так і фабричної тканини, стрічок тощо.

Невичерпна творча фантазія народних майстрів виявилась у тому, що вони розробили у межах локальних традицій численні варіанти художньо-образного вирішення. Часто одна, на перший погляд, невеличка деталь відіграє важливу роль у локальних різновидах традиційного одягу.

Народний одяг -- це складна цілісна система взаємозв'язків і взаємовпливів форми, матеріалів і прикрас. Для одягу України XX ст. найбільш характерні три основні форми: трапецієвидна, овальна і прямокутна. Є різні варіанти їх викроювання в окремих районах, селах України. Як зазначалося вище, подільський одяг виділяється пластичною стрункістю, вертикальністю звучання силуетних ліній, а волинський -- більш приземлений, із заокругленими, широкими формами. Є різниця і в носінні одягу.

Локальні художні особливості визначають також матеріали (переважно лляні, конопляні, вовняні тканини ручного і фабричного виготовлення), методи крою, пошиття, прийоми об'єднання окремих компонентів у комплекси, принципи формотворення й оздоблення різними доповненнями: коралями, аплікацією і т. ін.

Народний одяг синтетичне акумулював у собі різні види народного декоративного мистецтва: тканини, вишивку, вибійку, вироби із шкіри, ювелірні прикраси тощо. Художні принципи, методи формотворення вироблені внаслідок колективного досвіду певного регіону.

Одяг -- це результат як практичної, так і духовної діяльності народу. Він охоплює сферу знань, художні смаки, естетичні погляди, обрядові аспекти, етнічні особливості. Народний одяг матеріально виражений і зберігає інформацію про формотворення, орнамент, колорит, які е в пам'яті народу. Багаті художні традиції -- постійне джерело творчих пошуків і відкриттів сучасних народних майстрів, художників-професіона-лів, конструкторів. Вони по-різному підходять до багатющих традицій українського одягу. Одні беруть за основу крій, другі -- засоби декоративного оформлення, треті -- колорит. Разом з тим важливу роль відіграє індивідуальне бачення художнього образу народного одягу.

Велике значення у розвитку теорії і практики мистецтва, художніх традицій народного моделювання має робота Київського художнього інституту, Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Харківського художньо-промислового інституту, Київського філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання, Київських художньо-виробничих майстерень художнього проектування, Художнього фонду України, філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання у Харкові, ряду середніх спеціальних навчальних закладів.

На особливу увагу заслуговує науково-дослідна і творча праця кафедри моделювання костюма, створеної 1959 р. при Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Тут готуються спеціалісти з моделювання костюма у галузі декоративно-прикладного мистецтва, промислового проектування костюма з трьох спеціальностей (швейні вироби, вироби з трикотажу, взуття і головні убори). Група викладачів, художників інституту працює у напрямі переосмислення традиційної форми при створенні єдиного ансамблю, стилістичної єдності всіх його компонентів. Оригінальні нові комплекси одягу за народними мотивами створили художники-модельєри О. Коровицький, С. Заблоцька, В. Шелест, 3. Шульга, 3. Тканко, Т. Кечеджі, М. Безпальків, Н. Яворська, О. Нешенко та ін.

У справі розвитку художніх традицій народного одягу важливу роль відіграють Київський, Харківський, Львівський будинки моделей, їхні колективи вивчають локальні різновидності народного одягу і мовою кольору, форми, орнаменту розкривають таємниці краси народного одягу.

Важливим етапом дальшого розвитку художніх традицій народного одягу є творча співпраця художників-модельєрів, конструкторів, технологів і майстрів-виконавців, що працюють на підприємствах системи народних художніх промислів -- фабриках, об'єднаннях, цехах, дільницях різного підпорядкування. Останнім часом активізувалася робота по моделюванню одягу за народними мотивами. Художники-модельєри, провідні майстри працюють у двох напрямах: створення унікальних творів виставочного характеру; розробка зразків для малосерійного і масового виробництва з урахуванням перспективного напряму моди і кращих досягнень мистецтва моделювання.

Яскравою сторінкою в історії мистецтва моделювання є творча діяльність художників і народних майстрів виробничо-художнього об'єднання ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ), «Вінничанка», «Полтавчанка» (чоловічі і дитячі сорочки-чумачки, гуцулки, жіночі блузки та сукні тощо), фабрики художніх виробів ім. Лесі Українки (м. Львів), фабрики художніх виробів ім. Р. Люксембург (м. Івано-Франківськ).
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #5
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

Художні традиції українськогб народного одягу знайшли оригінальне продовження у творчості групи художників, що розробляють театральні костюми для професійних і самодіяльних колективів, театральних вистав тощо.

Традиції народного одягу є основою діяльності провідних народних майстрів України, зокрема, Г. Верес (Київ), О. Возниці, С. Грицай, М. Калиняк (Львів), Г. Вінто-няк (Коломия), Г. Григоренко (Чернігів), 3. Романової (Рівне) та ін.

Упродовж віків шліфувалися закономірності формотворення, колориту, прикрашення українського народного одягу. Створюючи справжні шедеври мистецтва, українські майстри напрочуд тонко володіли вишуканістю лінії в об'ємно-просторовій структурі, гармонійністю форм, пропорцій, ритму.

1 Історія Української РСР: У 8 т. К., 1977. Т. 1. С. 35--39; Археология Украинской ССР:В 3 т. К., 1985. Т. 1. С. 54, 59.

2 Історія Української РСР. Т. 1. С. 67.

3 Археология Украинской ССР. Т. 1. С. 166.

4 Історія Української РСР. Т. 1. С. 72.

5 Пасек Т. Трипільська культура. К., 1941. С. 57.

6 Історія Української РСР. Т. 1. С. 102.

7 Там же. С. 144.

8 Там же.

9 Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977. С. 14--18.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ХУДОЖНЄ ДЕРЕВООБРОБНИЦТВО ТА ПЛЕТІННЯ З ПРИРОДНИХ МАТЕРІАЛІВ
Художнє деревообробництво. Первісні вироби з дерева, мабуть, появилися вже в епоху мезоліту внаслідок застосування кремінного долота, тесла й сокири. Знаряддя і посуд з дерева, яке значно податливіше обробці, ніж кістка чи камінь, ще ширше розповсюдилися у побуті неолітичних племен Східної Європи, оскільки вдосконалювалися інструменти. Однак для дослідників залишається нез'ясованим ранній етап розвитку деревообробного виробництва через малу кількість дерев'яних археологічних знахідок. Слабка тривкість деревини і руйнівна сила часу спричинили до цілковитої втрати більшості дерев'яних виробів найдавніших епох.

Твори первісного мистецтва з Мезинської, Кирилівської та інших стоянок, виготовлені з мамонтових бивнів, декоровані гравійованим орнаментом, дозволяють припустити застосування у ті часи аналогічної техніки контурного різьблення до виробів з дерева.

У житті людини часів неоліту важливе значення мав винахід засобів пересування: човна і саней, їх виготовляли із товстого стовбура дерева, випалюючи відповідні заглибини та видаляючи горілий шар кам'яним теслом. Сліди такої обробки дуже добре простежуються на внутрішніх стінах човна, знайденого під багатометровою товщею відкладів р. Оскол на Харківщині. Рештки саней і лиж виявлено при розкопках неолітичних поселень на Уралі і в Скандинавії. Вони можуть служити аналогією деревообробного виробництва людей, які жили на віддалених територіях, у різних природних умовах, але перебували на однаковій стадії історичного розвитку. Чимало матеріалів для гіпотетичних міркувань щодо виготовлення й оздоблення виробів з дерева дають розкопки поселень епохи міді--бронзи.

Первісне ремесло і мистецтво, тісно переплітаючись з міфологією і релігією, утворювали первісний синкретичний комплекс. Лише в класовому рабовласницькому суспільстві ремесла і художня творчість стали самостійними видами професійної трудової діяльності. У цей час зростали технічні можливості виробництва, розвивалася функціональність форми, збагачувався декор тощо.

Літературні джерела та археологічні матеріали, знайдені на території України при розкопках скіфських поселень і поховань, засвідчують майстерне володіння скіфськими ремісниками-деревообробниками техніками видовбування-витесу-вання, столярними з'єднаннями, плоскорельєфним та об'ємним різьбленням, інкрустацією тощо. При кочовому способі ведення господарства скіфи надавали перевагу виробам із дерева -- практично зручнішим і значно дешевшим від металевих.

Рештки дерев'яного посуду (ковші, тарілки, чаші, черпаки) знайдені при розкопках кургану Солоха поблизу м. Велика Знаменка Запорізької області, кургану Баби в околицях м. Апостолове, Першої Завадської Могили і Холминої Могили біля м. Орджоні-кідзе на Дніпропетровщині та ін.

Масового характеру набуло у Скіфії виробництво зброї і транспортних засобів. Зброярі виготовляли з дерева списи, луки, стріли, піхви для мечів, щити, горити і подібні предмети військового обладунку, оздоблюючи їх золотими і бронзовими бляшками з орнаментальними та міфічними зображеннями. Не менш важливе значення для кочового життя скіфів мали виготовлені з дерева засоби пересування: сани, вози, човни, сідла, ярма, які також прикрашували.

Скіфська знать користувалася дерев'яними меблями: стіл, стільці, лави та ложе (IV--III ст. до н. е.). Форми, мабуть, запозичені в аристократії з близькосхідних міст-держав. Конструкцію та художні особливості цих меблів можна прослідкувати як за окремими знайденими предметами, так і за рельєфними зображеннями на золотих бляшках. Своєрідною формою та декором відзначаються дерев'яні погребальні ложі і саркофаги, що зустрічаються при археологічних розкопках багатих поселень.

Сарматські племена населяли південь нашої країни в II ст. до н. е.--IV ст. н. е. і також користувалися дерев'яними виробами: предмети військового обладунку, посуд і т. п. Деякі з них пофарбовані у червоний колір, оздоблені поліхромним розписом, різьбленням, вставками із різноколірних камінців і скла.

Після землеробства і скотарства важливою галуззю виробничої діяльності стародавніх слов'ян у VI--IX ст. були ремесла, передусім обробка дерева, каменю і металу, гончарство, ткацтво. Широкий набір теслярських, столярних і різьбярських інструментів (сокири, струги, тесла, пили, сверла, долота, різці тощо) свідчить про диференціацію вже на той час деревообробного ремесла і появу майстрів-професіоналів. Вони виготовляли й оздоблювали речі хатнього вжитку, знаряддя праці, зброю, засоби пересування та сакральні предмети, пов'язані із поганським культом.

Сусідство давніх слов'ян зі скіфо-сарматськими племенами на початку І тис., очевидно, сприяло засвоєнню слов'янами технічних прийомів обробки дерева -- виготовлення за допомогою клинків дощок та їх фальцювання, впровадження у художнє оздоблення дерев'яних виробів плоского й об'ємного різьблення та розписів у поліхромному стилі. Деякі орнаментальні мотиви і декоративні зображення (священне дерево з оленями, велика богиня з кіньми та птахами, обожнювані вершники і под.) також проникли у давньослов'янське мистецтво із сарматської культури і дійшли навіть до наших часів.

За функціонально-художнім вирішенням усі вироби умовно можна поділити на три групи. До першої, найбільшої, належать ужиткові предмети побуту широких мас народу з майже відсутнім декором, їхні художні переваги практично зведені до утилітарне вмотивованої форми. Побутові вироби та обладунок, що належить до другої групи, мали вишукану форму, оздоблювалися різьбленням, розписом та інкрустацією, засвідчуючи цим панівне становище їх власників у суспільстві. Третя група виробів -- це старанно виконані і прикрашені культові предмети, обереги, які використовувалися для релігійних ритуалів. Такі функціонально художні відміни виробів виникли в часи формування класового устрою і зберігалися протягом наступних століть феодальної і капіталістичної формацій.

Писемні джерела XI--XIII ст. засвідчують доволі вузьку спеціалізацію деревообробних промислів: «древодельници», «плотници», «кораблетворящие», «мостники», «огородники», «порочники», «лучники» тощо. «Древодельници» і «плотници» споруджували перші християнські церкви, житлові і господарські будівлі, інколи прикрашуючи їх різьбленням та розписом. «Мостники» прокладали мости і бруковані вулиці, «огородники» -- кріпосні стіни, вежі та інші укріплення. «Порочники» виготовляли стінобитні і метальні пристрої, «лучники» -- луки та інші дерев'яні предмети військового обладунку. Майстри «кораблетворящие» й «древодельци» виготовляли різні засоби пересування по воді і суші, доконче необхідні для торгівлі, військових походів та рибальського промислу. У літописі часто згадуються плавальні судна -- «корабль», «челнь», «лодья», «стругь» і под. Вони вирізнялися розмірами, формою, спорядженням, декором. Суднобудівники засвоювали не тільки ранньослов'янські, а й варязькі, античні традиції. У X--XII ст. найбільші кораблі були великими човнами (довжиною близько 20 м), не мали палуби, лише настил з дощок, який при потребі знімали. Судна йшли на веслах і під вітрилами (в центрі ставили щоглу). У XIII ст. на великих суднах появилися палуба, постійна щогла і спеціальне кермо. Човни, як і інші дерев'яні вироби, оздоблювали різьбою, пласкою і рельєфною, з геометричними, рослинними і тваринними візерунками, іноді на носі і кормі човна вміщували зображення реальної або фантастичної істоти, виконане об'ємним різьбленням.

Літописні відомості і археологічні знахідки засвідчують широке застосування у Древній Русі возів і саней. Вози були двоколісними й чотириколісними та нагадували сучасні. Однак ця подібність лише зовнішня. Конструкція воза не мала теперішньої досконалості. Основа складалася з двох довгих жердин, з'єднаних поперечними перекладинами, дишла кріпилися нерухомо, що затруднювало повороти. Колесо, знайдене при розкопках у Києві, складалося з дерев'яного обода і 13 дубових спиць.

Сани залежно від застосування були трьох типів, про що свідчать їх знайдені в Києві рештки. Великими саньми перевозили вантажі, менші мали короби, служили для різноманітних подорожей, їх часто прикрашували різьбленням і розписом, а формою вони нагадували залубні і гренджоли, поширені наприкінці XIX--на початку XX ст. Третій тип -- легкі санки для швидкої їзди і, мабуть, для полювання, нагадували сучасні нарти. Полози саней -- дубові, гнуті.

Предмети внутрішнього обладнання хат також виготовляли з дерева й оздоблювали різьбленням. Бідняцькі, напівземлянкові житла обставляли пристінними лавами, їх доповнювали стіл і стільці, рідше ліжка. Меблі феодальної знаті різноманітні і вишукано декоровані пласким геометричним різьбленням та інкрустацією. У письмових джерелах цього часу згадуються деякі види меблів: «стіл», «столец», «стулья», «скамья», «кровать», «постель» «ложе» та ін. Ліжка мали неоднакове призначення, форму, а відтак і різні назви: ложе, кровать, постіль, одр. У скринях (коробицях) зберігали одяг та коштовності. Про зовнішній вигляд князівського престолу довідуємось зі срібняків Володимира Святославовича. Його красу, пишність відзначив арабський мандрівник Ібн-Фадлан: «Престоль же его великь й украшень драгоценньїми кам-нями» 2. Загалом предмети хатнього обладнання князівсько-боярської знаті вирізнялися багатим оздобленням і, за справедливим зауваженням дослідників, їхні художні особливості характеризуються деяким впливом візантійського та романського стилів.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #6
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

У побуті різних верств населення Древньої Русі набув широкого вжитку різноманітний дерев'яний посуд. Великооб'ємні посудини -- бочки («бочька», «бчелка») і діжки («кадки») служили для зберігання зерна і рідини, їх виробляли майстри «древодельци» із клепок, стягуючи виріб дерев'яними обручами. У той же спосіб виготовляли посуд середніх розмірів -- цеберко («ушат») і відро для води. Ночви («корита» видовбували з однієї товстої колоди. Столовий дерев'яний посуд поділявся на посуд для пиття -- ковші, братини, корці, чаші та для гарячої страви -- ставці, миски й тарілки.

Більшість дерев'яного посуду виготовляли із клепок, видовбуванням і лише частина виточувалася на токарному верстаті з лучковим приводом. На посуді добре помітні густі концентричні кола, які утворилися внаслідок обробки. Залишки дерев'яного точеного посуду, прикрашеного пласким різьбленням та поліхромним розписом, знайдені при розкопках у схованці Десятинної церкви в Києві, у «будинку токаря» на Подолі, на Житньому ринку і Красній площі (Київ). Уламки дерев'яних точених мисок з лінійно різьбленими візерунками виявлені на Райковецькому городищі, Колодяж-ному, Городці Житомирської області.

З-поміж іншого столового начиння з дерева виготовляли ложки і черпаки. Дерев'яними ложками користувались усі -- селяни, міщани, феодали і навіть князі. У літописі розповідається про випадок на урочистому бенкеті у великого князя київського Володимира. Дружинники докоряли князеві, що мусять їсти дерев'яними ложками: «Зле єсть нашим головам. Дав він нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними!» 3

На основі археологічних матеріалів встановлено побутування в Київській Русі дерев'яних ложок двох типів -- з короткими держаками, округлим «їдаком» та довгих, які мали ручку з «їдалом» овальної форми. Ці основні типи існували протягом століть і дійшли до нашого часу.

V Широка утилітарність більшості дерев'яних виробів не виключала і художньої довершеності форми, своєрідного декору. Майстри-деревообробники, теслі, столярі водночас були і досвідченими різьбярами, конструкторами, опанували прийоми поліхромного розпису тощо. Невипадково радянський дослідник М. Макаренко відносить різьблення на дереві до найважливіших технік створення художніх виробів у слов'ян домонгольського періоду 4. Важливо і те, що засвоєні навички роботи у дереві майстри переносили на інші матеріали (кістку, камінь, метал).

У часи Київської Русі існувало п'ять видів різьблення на дереві. Найуживанішим було пласке різьблення для декорування господарських і побутових предметів. Візерунок (переважно геометричний) врізували на поверхні предмета лініями, площинами, виграваючи контрастами світла й тіні.

Поширеним було також рельєфне різьблення. Воно давало опукле зображення. Цією технікою прикрашували здебільшого вироби значних масштабів -- елементи архітектури, засоби транспорту тощо. У композиції рельєфного різьблення найчастіше впліталися рослинні і тваринні мотиви.

Контррельєфне (виїмчасте) різьблення древньоруські майстри застосовували для виготовлення дерев'яних матриць, якими з глини відтискували керамічні рельєфні плитки. Досить чіткі уявлення про технічні й художні особливості цього різьблення дають декоративні плитки, знайдені археологами на території стародавнього Галича. На них у круглому медальйоні вміщені рельєфні зображення воїнів, коней, орлів, пав, грифонів, гармонійно поєднаних із рослинними мотивами. Добре розв'язані складні технічні та композиційні завдання при виготовленні дерев'яних форм-матриць не залишають жодних сумнівів щодо високої майстерності і таланту авторів. Кількома вправними врізами долота різьбярі підкреслили силу грифона, граціозну поставу пави, впевненість гордовитого орла.

Ажурне різьблення з прорізаним наскрізь тлом також було відоме в давній Русі, але порівняно з іншими техніками вживалося рідше. Частина лиштви, знайдена археологами в Києві, мотивами ажурного різьблення уподібнюється до мережива.

Останній різновид різьблення -- кругле, або об'ємне, було широко популярне на Русі. Стародавні різьбярі, крім скульптури, виготовляли і декорували об'ємним різьбленням різноманітні господарсько-побутові предмети, засоби транспорту та дитячі іграшки («коник», «качалка»). Таким чином, у побуті різних верств населення Київської Русі знайшли широке застосування найрізноманітніші дерев'яні вироби, часто оздоблені різьбленням, розписом та інкрустацією. Все це свідчило про великий розвиток і багатопрофільну диференціацію стародавнього деревообробництва східних слов'ян.

За соціальною ознакою древньоруські деревообробні ремесла поділяють на вільні сільські і міські, вотчинні і монастирські.

Монголо-татарська навала на Київську Русь у 1237--1240 рр. на деякий час загальмувала розвиток продуктивних сил, завдала страшних втрат стародавній культурі і художнім ремеслам. 'Перестали існувати ремісничі галузі, пов'язані зі складним виробництвом. Менших збитків зазнали деревообробні ремесла, які зосереджувались переважно в поселеннях лісової і лісостепової місцевостей.

У часи монголо-татарської навали центр інтенсивного виробництва предметів народного мистецтва на деякий час перемістився до Галицько-Волинського князівства. «І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар -- сідельники і лучники, і са-гайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили .вони дворами навколо города поле і села».

У XIV--XVI ст. деревообробництво розвивалося на Україні повсюдно --- і в містах, і в селах, покликане забезпечити простих людей і феодальну знать необхідними виробами з дерева. Для власних потреб селяни виготовляли деякі предмети хатнього обладнання, господарського реманенту і под. Складніші вироби або деталі вони замовляли у місцевих майстрів за відповідну плату.

Сільські деревообробні промисли, як і інші ремесла, все більше і більше відокремлювалися від рільництва, перетворюючись у галузі господарства. Характерною особливістю була спеціалізація у виготовленні місткого бондарного посуду (тара), дрібного бондарного посуду, столового посуду, ложок тощо (родини, а то й цілі села). Однак селяни не поривали зовсім із землеробством, для багатьох заняття ремеслом залишалося допоміжною галуззю в осінньо-зимовий період.

Сільські теслярі, бондарі, столярі виготовляли і вивозили на провінційні ринки (ярмарки) необхідні знаряддя праці, засоби транспорту, меблі, хатнє начиння, часто оздоблене різьбленням та розписом. Народні майстри XIV--XV ст. успадкували і розвинули традиції деревообробних ремесел стародавньої Русі. Існували і збагачувалися основні типологічні групи виробів, різновидів різьблення, деякі орнаментальні мотиви тощо.

Художні вироби з дерева здебільшого адресувалися невеликій .групі багатих замовників -- шляхтичам, міським патриціям, духовенству і купцям. Функціональні й художні особливості цих виробів мусили відповідати естетичним вимогам пануючих класів. Очевидно, обслуговуючи споживачів різного соціального рівня, конкуренція між сільським і міським ремеслом у XIII--XIV ст. відбувалась у прихованій формі. Згодом, у XV--XVI ст. конкурентна боротьба за ринок збуту зросла, насамперед у середині професійних міських об'єднань (теслярів, бондарів, столярів). Перші писані статути засвідчували юридичне право існування цехів, розвиток і перехід міського цехового ремесла до наступного етапу. У Києві теслярський цех відомий з кінця XV ст., у Чернігові, Лебедині, Полтаві -- в XVI--XVII ст. Теслярський і бондарський цехи у Львові згадуються в міських книгах кінця XIV--початку XV ст., столярний -- середини XVI ст. Значними центрами деревообробних ремесел у XVI ст. були Володимир, Луцьк, Кременець, Кам'янець-Подільський, Холм, Буськ та ін.

Незважаючи на соціальну нерівність, а часом і національні утиски, майстри, які вступали до цеху, користувалися певними привілеями. Приписи цехового статуту ставили всіх членів цеху в однакові умови. Визначалися максимальна кількість закупленої деревини та інших матеріалів, відповідні строки на виготовлення виробів, їхня вартість, ринки збуту тощо. Цех суворо слідкував за якістю виробів, зростанням технічної і художньої майстерності його членів.

Хоч утисків зазнавали насамперед українські майстри, художнє деревооброб-ництво на Україні у XV--XVI ст. набуло широкого розвитку: збагачувалося формами й орнаментальними мотивами західноєвропейського декоративного мистецтва, зароджувалося пишне різьблення культових предметів (наприклад, царські ворота з церкви с. Домажир неподалік Львова, XV ст.).

Із виробів цехових майстрів Києва, Львова, Кам'янця-Подільського до нашого часу дійшли різьблені ікони, кіоти, ручні хрести, меблі з панських палаців, церковні лави.

До рідкісних пам'яток різьблення XV ст. належать ручні двораменні хрести, оздоблені орнаменальними мотивами, написами і мініатюрами: «Розп'яття», «Зняття з хреста», «Причастя», «Умивання ніг» і под.

З XVI'ст. походять ікони, частини яких (тло, німби й обрамування) орнаментовані різьбленням, а пізніше тисненням дерев'яною матрицею по левкасу. Така попередня пластична обробка живописних ікон не тільки розмежовувала, членувала площини зображення, а й приглушувала одноманітний полиск дзеркально золоченої поверхні. В орнаментиці переважали хвилясті, прямі, скісні та перехресні лінії-жолобочки. Ікони, декоровані рослинними мотивами, мають аналогії серед давніх книжкових мініатюр та гравюр.

У виготовленні архітектурних деталей широко застосовували різьблення і профілювання. Унікальними пам'ятками XVI ст. є львівські сволоки (балки). Центр композиції, майже на всю ширину площини -- «вихрова» розетка. Обабіч і вздовж розміщувалися менші, шестипелюсткові розетки. Боки сволока мали складне профілювання, що доповнювало і вигідно підкреслювало різьблені мотиви.

Деяке уявлення про технічні й художні особливості різьблення народними та цеховими майстрами дають кахлі XV--XVI ст. з багатьох міст України, відтиснуті у дерев'яних формах. Зустрічаються орнаментальні мотиви тригранновиїмчастого різьблення, рослинні мотиви і сюжетні зображення, виконані контррельєфно.

Незважаючи на політичну розчленованість українських земель у XVII--XVIII ст., поступово зростало економічне та культурне піднесення, поглиблювалася національна самосвідомість.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #7
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

Творча праця народних майстрів-деревообробників застосовувалась у багатьох галузях. Теслярі-будівельники водночас володіли різними техніками різьблення й профілювання. Тому деякі архітектурні частини дерев'яних споруд цього часу -- піддашшя і опасання, ґанки і галереї -- підтримувалися профільованими стовпчиками, консолями та кронштейнами.

Стовпчики були переважно чотиригранні, рідше круглі або багатогранні, їх також декорували вирізуванням-профілюванням у вигляді «ковбиків», «диньок», «напливів», що в контрасті з перехватами потовчених місць створювало напружені, динамічні форми. Стовпчики об'єднувалися з прогонами профільованими або різьбленими підковами, конструктивно посилюючи їх цінність і збагачуючи декоративно. Особливо ошатний вигляд мали піддашшя на Закарпатті, стовпчики яких з'єднували між собою півкруглими відкосами, інколи додатково оздоблені різьбленням та профілюванням.

Майстри надавали виняткової уваги пласкому різьбленню одвірків і сволоків, що вже тоді правили за найважливіші декоративні елементи споруд. Так, для східних областей України типовою формою церковних одвірків були шестикутники, а для західних -- чотирикутники. Вони мали переважно усталену композицію: на верхній горизонталі вирізаний хрест в оточенні шести-, восьмипелюсткових розеток та інших орнаментальних мотивів. Композицію інколи довершувала в'язь написів, що інформували про час спорудження будівлі та її фундаторів.

У різьблених одвірках, скобах та сволоках на зовнішніх карнизах дерев'яної архітектури XVII--XVIII ст. Подніпров'я та Слобожанщини чільне місце належало соковитим, пластичним мотивам (іоніки, намистинки, «сухарики» тощо), запозиченим з класичної спадщини. У Карпатах різьблення на одвірках було пласким і складалося з кола, заповненого тонким, дрібним візерунком, та стрічки у вигляді витої «вірьовки».

Різьблені сволоки загалом виготовляли за однією схемою. На Подніпров'ї центр сволока оздоблювали пласким різьбленням з мотивами кіл, розеток або смуг, бокові частини профілювали, різьбили «крученим» орнаментом і доповнювали написання (хто і коли побудував хату). Львівські сволоки відзначаються великою різноманітністю розет. Високим різьбленням геометричного характеру оздоблювали центральні сволоки на Гуцульщині. У середній частині сволоків переважно знаходився чотирьох-, шести- або восьмиконечний хрест. Для більшої виразності його мережили орнаментом -- «ільчетим письмом». Обабіч хреста розміщували розетові мотиви («ружі»), «ши-ринки» і «головкате». На Поділлі сволоки здебільшого мали багатоконечні хрести з датою побудови хати.

Столярі Придніпров'я, Поділля і Прикарпаття виготовляли й оздоблювали контурним і тригранновиїмчастим різьбленням дерев'яні предмети господарського вжитку: вози, сани, ярма, тарниці, притики. Ці та інші вироби з дерева продавали на сільських і міських ярмарках.

Найдавніші пам'ятки сільського транспорту, оздоблені різьбленням, дійшли до нашого часу, зокрема чумацькі вози XVIII ст. походять з Березова Великого та Пече-ніжина (Івано-Франківської області), зберігаються у Київському та Львівському історичних музеях і Коломийському музеї народного мистецтва. Подібність конструкції та декору цих возів схиляють до думки, що вони виготовлені в одному деревообробному осередку. Пишно декоровані геометричними, рослинними та архітектурними мотивами передня і задня крижаниці.

Наприкінці XVIII ст. у с. Коровинці на Сумщині майстер Рябко виготовляв масивні ярма. Середню частину ярма він оздоблював восьми- і чотиригранними розетками, а бічні -- півкруглими й овальними візерунками.

Профільовані лави, різьблені скрині, столи, різноманітні стільці, полиці та божниці -- основне хатнє обладнання селян і міської бідноти, здебільшого виготовляли на замовлення.

У декоруванні хатніх меблів великого значення надавали профільованому вирізуванню, яке найчастіше застосовували на мисниках, полицях і лавах. Божниці (дерев'яні полички для ікон) прикрашали пласким або тригранновиїмчастим різьбленням.

На Гуцульщині скрині виготовляли з букового дерева, розмальовували коричневою фарбою і лише тоді прикрашали контурним різьбленням у вигляді прямих і скісних 'Ліній, квадратів, прямокутників, кругів. Вони мали двосхилу кришку, невисокі ніжки, наприклад, скриня початку XVIII ст. з Верховини, оздоблена геометричними мотивами прямих і скісних ліній, хрестів і розеток з «вертунами» тощо. Глибокі порізи тригранновиїмчастого характеру споріднюють її з подібним полтавським різьбленням.

Скрині Подніпров'я і Слобожанщини мали іншу архітектоніку: пласку кришку, короткі ніжки або коліщата, їх переважно розписували багатобарвними квітковими мотивами.

У народному побуті XVII--XVIII ст. поряд з керамічним посудом часто застосовувався дерев'яний (миски, тарілки, яндови, салатниці, ступки, сільниці, бочечки тощо), які виготовляли на продаж бондарі Подніпров'я, Слобожанщини, Поділля- та ін. Особливо цікавими були великі миски для косарів -- яндоли та ковганки для замісу тіста. Вони завжди мали круглу форму, а на зовнішній стороні прикріплені два або й чотири вушка для перенесення і завішування на стіну, їх орнаментували із зовнішнього боку, і декор добре «читався», коли вони були завішені догори дном або стояли на полиці; із середини великі миски найчастіше розписували фарбами. Дотепер таких виробів збереглося небагато. У Рівненському краєзнавчому музеї є велика дерев'яна миска-корець XVII ст., ручку якої оздоблено скісними лініями плаского різьблення; у Чернігівському історичному мувеї миска-корець XVIII ст., ручку якої прикрашено великою розеткою, виконаною виїмчастим різьбленням. Так само оздоблено й дерев'яні посудини на кашу та сіль, зокрема ковганку з Харківського історичного музею. Декілька великих розписних мисок XVIII ст. зберігається у музеї Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АП України.

У кожній хаті користувалися сільничками різноманітної форми (куба, паралелепіпеда або у вигляді качок, гусей тощо, трактованих узагальнено).

Майже по всій території Лівобережної України вживали коряки для пиття, які найчастіше мали овальне пійло і ручку у вигляді плавної птиці.

У XVII--XVIII ст. пласким різьбленням народні майстри прикрашували деякі види знарядь праці та військового об ладунку -- самопали, рушниці, пістолі і т. ін. Дерев'яні порохівниці-натруски у формі баклаг, рогів і сердець декорували геометричними візерунками, інкрустували мідними цвяшками, підківками та спіралевидними дротиками. На замовлення кахлярів, вибійників тканин, пекарів цехові й позацехові різьбярі виготовляли спеціальні форми для відтискування кахлів, тканин та пряників.

У XVII--XVIII ст. особливого поширення набуло ажурне різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового обладнання. Кіоти, аналої, підсвічники, патериці, ручні хрести, панікадила, скриньки і под. переважно виготовляли столярсько-різьбярські майстерні при монастирях у Києві, Чернігові, Крехові, Жовкві та ін.

У деяких церквах України XVII--XVIII ст. зустрічалися рельєфно різьблені дерев'яні ікони: «Благовіщення», «Положення в гріб», «Св. Трійця», «Св. Миколай» тощо. Крім суцільно різьблених дерев'яних ікон були й комбіновані: лики мальовані, а тло оздоблене різьбленням (наприклад, ікони виготовлені київськими різьбярами 1698 р. для Чолнського чоловічого монастиря Трубачевського району колишньої Орловської губернії). .

Надзвичайно майстерно, з тонким моделюванням фігур, предметів і орнаменту виготовляли у XVII--XVIII ст. ручні різьблені хрести, їх часто підносили як коштовні дарунки високопоставленим особам. Так, 1640 р. Петро Могила надіслав російському цареві Михайлу Федоровичу лист і два різьблених хрести. У жовтні 1648 р. Богдану Хмельницькому під Львовом був вручений лист і дерев'яний хрестик від монастирської братії Крехівського монастиря. Ігумен Київо-Печерської лаври Йосип Тризна 1654 р. надіслав у подарунок цареві Олексію Михайловичу дерев'яний різьблений хрест.

Ручні та напрестольні хрести на землях України виготовляли найчастіше з місцевих порід дерева: груші, клена, липи та привізного кипарису, їх прикрашували пласким різьбленням геометричних мотивів і фігурних зображень (у XVII ст.-- з ледь окресленими формами і складками одягу). У другій половині XVII ст. моделювання фігур та предметів на ручних хрестах округлюване, а у XVIII ст.-- значно рельєфніше, реалістичніше трактування. Найкращими зразками хрестів з графічно-площинним різьбленням в витвори Якова Лукавецького 1669 р., хрести 1680-- 1686 рр. різьбяра Кузьми та праці майстра з ініціалами В. К., датовані 1700--1714 рр. До групи пам'яток з рельєфним зображенням належать ручні хрести Василя Поповича 1639 р., 1675 р. з Острова біля Галича, 1687 р. з Судової Вишні та «різьбяра Іосифа» 1697 і 1698 рр.

Зображені на хрестах фігурки і символічні предмети часто обрамовували геометричними візерунками у вигляді прямих, скісних і хвилястих ліній, поєднували з будівлями та краєвидами спрощеного трактування. Народні майстри надавали великої уваги написам, вирізаним з такою вигадливістю, що вони нагадували орнаментальні мотиви, гармонійно доповнювали загальну композицію твору.

У XVII ст. пласким, рельєфним або круглим різьбленням оздоблювали дерев'яні свічники, зокрема з П'ятницької церкви у Львові, Миколаївської церкви у Сокалі на Львівщині та з с. Тернівка на Київщині. Пишним рельєфним різьбленням рослинних візерунків відзначається свічник з Тернівки, який має підставку з трьох ніжок і два перехвати на стрижні. Поширені були й великі точені свічники-став-ники з багатьма перехватами і рельєфними листками, розмальовані в один або більше кольорів. Наприклад, свічники з с. Лук'янівка на Київщині, оздоблені точенням і малюванням, ставник з с. Артюхівка на Сумщині, розмальований зеленою фарбою різних відтінків.

Професійне цехове різьблення постійно засвоювало нові стильові віяння Ренесансу, барокко, не цураючись при цьому і глибоких народних традицій старослов'янського деревообробництва. Часом цехові столярі-різьбярі працювали разом з народними май-страми-кріпаками, передусім при опоряджуванні магнатсько-поміщицьких замків та палаців. За таких обставин взаємовпливи між професійним і народним деревооброб-ництвом неминучі.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #8
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

У міських деревообробних цехах у XVII ст. стали з'являтися нові явища, зокрема вузька спеціалізація ремесла привела до комбінованих цехів (із декількох суміжних і навіть несуміжних професій). Наприклад, 1677 р. бондарський цех звернувся до київського магістрату з проханням виключити з ковальського цеху стельмахів; з рибальського -- трачів, байдачників, теслярів та мірошників; з малярського -- сніцарів та приєднати всіх згаданих ремісників до бондарського цеху, щоб до нього належали «всякого топорного дела мастера».

Після найбільшого розвитку цехових організацій у XVI ст. наступає період їхнього занепаду. Зростає чисельність позацехових майстрів (партачів). Натомість окремі цехові майстри втрачають зв'язок із засобами виробництва, з ринками, потрапляючи в неволю до купців-скупників. Назрілі протиріччя цехового ладу роз'їдали його суть, розривали статутні обмеження, прокладаючи шлях капіталістичним формам господарювання.

У XVII ст. на Україні виникли перші мануфактури по виробництву металу, пороху, паперу, які застосовували найпростіші машини і механізми. Нові явища частково торкалися і деревообробництва, зокрема виготовлення точеного дерев'яного посуду при монастирських і феодальних помістях в Києві, Чернігові, Луцьку, Бродах. Удосконалення токарного верстата (шків, маховик, застосування кінного і водяного приводу) сприяло піднесенню продуктивності праці, однак призвело до одноманітності форм точеного посуду, свічників тощо.

На багатьох полотняних мануфактурах різьбярі працювали над виготовленням вибивних дощок. Неабиякою майстерністю славилися різьбярі Немирівської мануфактури на Поділлі (XVIII ст.), вибивні дошки яких, як і тканини, знаходили збут по всій Україні.

Протягом XVIII--першої половини XIX ст. на Україні тривав процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розвивалися капіталістичні відносини. Водночас зміцнювалася структура міських ремісничих корпорацій, однак вже наприкінці XIX ст. цеховий устрій був повністю скасований. Сільське деревообробництво перестало бути виробництвом для забезпечення феодального господарства і почало набувати форм товарного виробництва. Так, під впливом ринку міські бондарі, столярі, різьбярі поступово об'єднувалися із сільськими майстрами, утв9рюючи осередки народних художніх промислів. Виникали школи, народжувалися нові напрями творчості, формувалися і зміцнювалися традиції.

Провідними регіонами художніх деревообробних промислів у XIX ст. були Подніпров'я, Полісся, Поділля, Карпати. У багатьох місцевостях оздоблювали профілюванням та пласким різьбленням дерев'яні деталі архітектури, виготовляли транспортні засоби та знаряддя праці, прикрашені різьбленням, випалюванням, рідше розписом, масово виготовляли на ярмарки предмети хатнього вжитку, зокрема начиння.

Подніпров'я і Слобожанщина. Тут народна архітектура мала своєрідні декоративні форми: дахи з виносами спиралися на кронштейни, так звані коники. Піддашшя оперізували дошки-лиштви (профільовані, вирізані візерунки з нескладними геометричними мотивами). Багаті форми мали віконні лиштви. На Полтавщині їх деколи доповнювали накладними силуетними зображеннями птахів.

Вишуканим тригранновиїмчастим різьбленням прикрашали засоби транспорту у Золотоніському, Зіньківському повітах тодішньої Полтавської губернії. Прекрасними зразками є сани-глабці із с. Вереміївка (сучасна Черкаська область) та чумацька мажа (віз) із с. Куземино згаданих повітів (XIX ст.), які зберігаються в Полтавському краєзнавчому музеї. Передники, задники, глиці, копаниці, люшні тощо оздоблювали різьбленням геометричного характеру (прямі, скісні жолобки, зубці та розети). Відомим майстром, що різьбив вози і сани наприкінці XIX ст., був Кость Кичко з с. Вереміївка.

На Слобожанщині оздобленням возів, саней та інших побутових предметів славилися різьбярі с. Дергачі (теперішня Харківська область).

Дрібні мотиви часто різьбили на ярмах для волів, хомутах і сідлах для коней. На Подніпров'ї декор цих виробів складався з прямих і скісних ліній, зубців, а інколи й розеток. Мережані ярма виробляли у с. Липове Глобинського району, Білики -- Коби-ляцького району на Полтавщині, Пекарі (Канівського району Черкаської обл.).

Столи, лави, стільці вирізнялися профільованими ніжками і загалом були декоровані різьбленням, а скрині -- розписом. Колись у с. Хмелівка (тепер Сумська область) виготовленням різьблених меблів славилися брати Тахтаєви, а в с. Засулля (також Сумська область) Іван і Сидір Каша, Кіряк і Тимофій Нижники. Всі вони належали до столярного цеху в Ромнах, що наприкінці XIX ст. налічував 53 деревообробники різного фаху.

У 60-х роках на Подніпров'ї з'являються приватні дрібні майстерні в Полтаві, Зінькові, Кобеляках, Кременчузі, Переяславі та ін. У цих майстернях різьбярі часто втрачали самобутній почерк і перетворювалися на звичайних виконавців. Окремі все-таки зберігали традиції виготовлення народних дерев'яних виробів. До таких майстрів відноситься династія Юхименків (Іван, Федот, Прокіп -- батько, син, онук), яка працювала з середини XIX до першої третини XX ст. Вони виготовляли іконостаси, меблі, побутові предмети, вміло поєднуючи мотиви народного орнаменту з їх формами.

Важливим стимулом і заохоченням молоді до художньої обробки дерева було організоване в Полтаві 1878 р. губернське ремісниче училище з відділом столярно-токарного ремесла й різьблення на дереві.

У Полтаві 1911 р. земство відкрило столярно-різьбярську майстерню. До неї вступило чимало народних майстрів. Вона забезпечувала їх матеріалами, займалася збутом, але за головну мету вважала відродження народної творчості. Однак земська майстерня не змогла відстояти натиск буржуазного ринку, який пропагував стилізаторство та модерністські» форми виробів, відволікаючи народних майстрів від давніх традицій.

У цей час розпочинають творчу працю Василь Гарбуз з Малих Будищ і Яків Халабудний з с. Жуки на Полтавщині -- найвизначніші майстри різьблення 20--30-х років.

Полісся. У деяких селах західного Полісся (Ковельський, Ратнівський, Мане-вицький райони Волинської області) покрівля часто закінчувалася «шпилями», їх вирізували у вигляді сонця, півника, а найчастіше коника. Усі ці мотиви мають дуже давне коріння, яке сягає, мабуть, поганських часів, коли цим фігурним зображенням надавали магічного значення -- силу відвернення всього злого від житла. На східному Поліссі у XIX ст. існувала традиція оздоблювати наличники вікон і віконниці вишуканими візерунками. Кожен повіт, село вирізнялися своєрідними прийомами та мотивами архітектурного декору.

Серед дерев'яних побутових предметів, що часто оздоблювали різьбленням на Поліссі, були черпаки, миски, сільнички, ложки, валки для качання білизни, так звані рублі (рублики). Верхню частину цих рублів покривали геометричним орнаментом, центральний мотив -- шести-восьмипелюсткові або «вихрові» розетки та антропоморфні зображення. Відомими осередками, що виготовляли художні предмети з дерева, були Чернігів, Новгород-Сіверський, Острог, с. Вишеньки Коропського району та ін.

Поділля. Прикрашування народної архітектури на Поділлі пов'язане з особливим типом ґанку, поширеним у середині XIX ст. Він мав невеликий фронтон з відповідно профільованих дощок, двосхилий дашок, який спирався на профільовані стовпи, зв'язані невисокою огорожею з прорізним наскрізь геометричним орнаментом.

Вишуканою формою і багатим різьбленням вирізнялися серед інших сани, виготовлені у м. Літин та с. Поташня на Поділлі у другій половині XIX ст.

Найбільшим центром художнього деревообробництва був Кам'янець-Подільський. Тут працювали столярний, різьбярський, токарний цехи. Виготовляли іконостаси, культові та побутові предмети: ложки, сільнички, товкачі, веретена, куделі, виточені на токарному верстаті з декоративними потовщеннями та випаленими смужками. Ці зразки місцевого виробництва, передані у вересні 1862 р. Подільською палатою державного майна музею Російського географічного товариства, зберігаються сьогодні у Державному музеї антропології та етнографії АН Росії.

У 1905 р. художник В. К. Розвадовський заснував у Кам'янці-Подільському художньо-промислову школу з інтернатом для сільських дітей. Незабаром був відкритий окремий відділ художньої обробки дерева, орієнтований на досвід прикарпатських шкіл (Коломиї, Станіслава). В ньому навчали різьблення та інкрустації.

На західному Поділлі працював геніальний руський різьбяр (так високо оцінила львівська газета «Діло» 1882 р. майстра ручних хрестів, прізвище невідоме, із с. Золотий Потік). Його твори, майже ювелірної тонкості різьблення, зберігаються у музеях Львова та Івано-Франківська.

У с. Трибухівці (тепер с. Дружба Бучацького району) наприкінці XIX--у першій третині XX ст. різьбяр Танасій Падлевський виготовляв іконостаси, а також письмове приладдя, ножі для паперу та інші побутові предмети.

Відомий майстер дерев'яної скульптури малих форм і меморіальної пластики з каменю Василь Бідула (1868--1925) з с. Лапшин Бережанського району досконало володів пласким різьбленням, про це свідчать декоровані цією технікою скрині, рамки для образів тощо.

У с. Товстому 1882 р. була організована Крайова навчальна майстерня колісництва, а 1892 р. її перенесено до Гримайлова. У 1900 р. шість майстрів і 20 учнів виготовляли тут різні транспортні засоби: фаетони, вози, сани, прикрашені профілюванням, накладними декоративними елементами з дерева і металу, рідше -- різьбленням та випалюванням.

Карпати і Прикарпаття. У гірській місцевості Карпат, вкритій лісами, будівлі і меблі, посуд і начиння, знаряддя праці та інші предмети домашнього вжитку виготовляли з дерева теслярською, столярною і бондарською техніками, оздоблюючи профілюванням, різьбленням або випалюванням.

На початку XIX ст. на Гуцульщині ажурним і круглим різьбленням декорували іконостаси, свічники, жолобкуватим контурним -- ікони, скрині, сволоки, токарний та бондарний посуд. У гуцульських селах тоді працювали десятки талановитих майстрів художньої обробки дерева. Однак лише у другій половині XIX ст. з початком творчості династії Шкрібляків (Юрій, Василь, Микола і Федір -- батько з синами), що проживали у с. Яворів Косівського району, у традиційному художньому деревообробництві сталися важливі зміни, їхні вироби вишуканих форм оздоблені чітким декором, виконаним тонко й акуратно техніками різьблення, інкрустації металом або рогом, рідше -- випалювання.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #9
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

Ю.І. Шкрібляк (1822--1885) по праву вважається засновником сучасної школи гуцульського художнього деревообробництва. Початкові навики у виготовленні виробів з дерева він ще юнаком набув у батька-бондаря. Згодом самостійно опанував токарство, різьблення і випалювання. Гладку поверхню геометричних мотивів орнаменту на тарілках, баклагах, коробках, пляшках він поєднував з «ільчатим письмом» (густа мережа заглиблених штрихів), домагаючись фактурного контрасту, і тим самим значно посилював декоративну виразність. Ю. Шкрібляк часто застосовував композиційні прийоми поділу декорованої площини на менші поля, де чітко розташував орнаментальні мотиви. Його твори експонувалися на господарсько-промислових виставках у Відні (1872 р.), Львові (1877 р.), Трієсті (1878 р.), Станіславі (1879 р.), Коломиї (1880 р.) і були відзначені грошовими преміями та медалями.

Старший син Ю.І. Шкрібляка -- Василь (1856--1928) багато в чому наслідував батька, проте врізи окремих елементів робив більш поглибленими. Молодший син Микола (1858--1920) запровадив «січене різьблення». Нарізки його ще глибші, а тло, хоч і вибране, знаходиться вище орнаменту. М.Ю. Шкрібляк частіше користувався інкрустацією різнокольоровим деревом, бісером.

Народні гуцульські різьбярі Марко Мегединюк (1842--1912) з с. Річки та Василь Девдюк (1873--1951) з с. Косів на Івано-Франківщині розробили колористичне декорування виробів. Мегединюк оздоблював вироби тільки різнокольоровим бісером -- «кораликами», а Девдюк запровадив оздоблення винятково інкрустацією різнокольоровим деревом, бісером, металом і перламутром та на завершення -- поліруванням.

У традиціях плаского різьблення працювали народні майстри Петро Гондурак у Яворові, Василь Якоб'юк у Криворівні, Іван Семенюк та Іван Лугов'як у Пече-ніжині, Федір Дручків у Брусторові, Микола Медвідчук у Річці та ін. 1884 р. у Станіславі організована Крайова професійна школа столярства і токарства, а 1890 р. у Коломиї -- професійна школа дерев'яного промислу. В цих закладах молодь навчали виготовляти меблі, стилізовані під народні, а також дрібні вироби, оздоблені різьбленням та інкрустацією, орієнтовані на міське населення.

Широкому розвитку художньої обробки дерева скрияла столярно-різьбярська школа у Вижниці на Буковині. Упродовж 1905--1915 рр. вона підготувала близько сотні різьбярів. Згодом чимало з них почали працювати самостійно.

У першій чверті XX ст. пласким різьбленням та інкрустацією на дереві займалися менше. Молоді різьбярі прагнули догодити уподобанням туристів і замовників, виготовляли вироби ускладнених форм, перевантажуючи їх декором.

На Бойківщині у селах Сколівського, Турківського, Воловецького і Міжгірського районів перед фасадною стіною хати прибудовували піддашок з масивними одвірками, які звужували і заокруглювали догори та прикрашували різьбленням у вигляді орнаментальних смуг, розташованих переважно у нижній частині. Тут також профілювали стовпи, що надавало спорудам чарівної легкості та привабливості.

Меблі, посуд, начиння та дрібні господарські речі бойківські майстри оздоблювали гравійованим різьбленням, ощадливо будуючи чіткі та лаконічні геометричні орнаменти з невеликої кількості елементів та мотивів (клинці, «кривулі», ромби, очка, розети тощо).

Львівщина має давні традиції художньої обробки дерева, що розвивалась у таких центрах: Кам'янка-Бузька, Львів, Самбір, Яворів та ін. 1884 р. у Кам'янці-Бузькій була відкрита коліснича і бондарська школа, де навчали виготовляти вози й візочки, фаетони, тарантаси і под.; бондарні збанки, барилка, маснички, відра, скіпці та ін.

У Львові на зміну міським цехам прийшли різноманітні приватні майстерні. Зокрема у 70-х роках XIX ст. столярна майстерня І. Крука виготовляла різьблені меблі, Т. Сокульського -- різьблені рами, В. Дзюбинського -- токарні вироби, М. Михальсько-го -- транспортні засоби, Й. Янківського -- бондарний посуд. У 1891 р. тут була організована Вища промислова школа з відділами художнього промислу -- столярства, токарства, різьблення орнаментального, фігуративного та ін.

У Самборі у 70-х роках була відкрита приватна різьбярська майстерня М. Лашке-вича. У ній навчали виготовляти рамки, ложки, ножі для паперу, брошки, скриньки та ін. Водночас у Самборі працювала бондарна майстерня В. Волосяна.

Відомим деревообробним осередком був Яворів. Промовистий факт: на Львівську виставку 1877 р. Яворівська гміна надіслала іграшки, начиння для кухні та господарські речі -- всього 173 предмети. Більша частина виставлених речей оздоблені профілюванням, різьбленням і розписом.

На Лемківщині наприкінці XIX--на початку XX ст. широко розвинулися кругле рельєфне та ажурне різьблення на дереві у селах Вілька і Балутянка. Лемківські різьбярі, крім малої скульптури, виготовляли посуд, попільнички, рамочки, палиці, іграшки, прикрашуючи їх рельєфними орнаментами у вигляді листя калини, каштана, клена, соняшника і под. На художню творчість лемківських майстрів того часу впливав західноєвропейський модерн, котрий насаджувала в цьому районі деревообробна шмола у Рима нові.

На початку XX ст. і в наступні десятиріччя художня обробка дерева на Україні залишалася на високому рівні, передусім у регіонах, багатих на ліс, де збереглися давні традиції деревообробних ремесел. Столярсько-різьбярські майстерні працювали в Полтаві, Великих Будах, Переяславі-Хмельницькому та ін. Спочатку вони випускали асортимент, розроблений ще до Жовтневої революції (поліровані різьблені скриньки, рамки для дзеркалець і фотографій, корячки і пляшки, портсигари і люльки, письмове приладдя тощо). Однак уже 1923 р. майстерні художнього деревообробництва припинили виготовлення окремих предметів дрібної галантереї, які не мали попиту, і приступили до виробництва художніх (оздоблених різьбленням) меблів та скульптури малих форм.

Кругла скульптура В. Гарбуза і Я. Халабудного відзначалася великою фантазією. Це здебільшого екзотичні та химерні тварини, виконані з відчутним впливом модернізму. У 30-х роках Я. Халабудний працював у полтавській артілі «Культура і побут», де, крім скульптури, виготовляв декоративні тарелі, полички, оздоблені стилізованим різьбленим орнаментом.

У середині 20-х років поряд з традиційними мотивами різьбленого орнаменту появилися зірки^а згодом інші елементи емблематики, що надавало творам тенденційності й надуманої штучності.

У цей період у багатьох осередках працювали талановиті майстри-одноосібники, які виготовляли ложки, дерев'яний посуд (переважно довбаний і бондарний), скрині, чани та інші побутові речі, необхідні у господарстві. Асортимент їх виробів відрізнявся від асортименту майстерень Українкустарспілки, бо призначався для села. Особливим попитом користувалися скрині. На Полтавщині їх розписували квітковим орнаментом, рідше різьбили, а на Поділлі -- оковували металевими ажурними бляхами.

Внаслідок колективізації і відчуження коней від особистої власності селян відбувається відчутний занепад виготовлення транспортних засобів у традиційних осередках: Лохвиці, Гайсині, Поташні та ін. В оздобленні саней все частіше різьблення замінюють накладними профільованими елементами.

У цей період повністю припиняється виготовлення культових різьблених предметів, закриваються всі іконостасні майстерні.

У 30-ті роки все більшої ваги набувають деревообробні художньо-промислові артілі. На меблевих фабриках Полтави, Києва, Житомира та інших міст створювали різьбярські цехи, які займалися декоруванням продукції. У цей час зароджується петриківський підлаковий розпис дерев'яних виробів, виконаний П. Глущенко і Г. Павленко (тарілочки, вази, коробочки тощо).

У повоєнні роки відновили діяльність деревообробні артілі в Косові, Львові, Ужгороді, Чернівцях, тоді як відоме підприємство художнього різьблення в Полтаві перестало існувати. Не дістали належної підтримки й окремі полтавські різьбярі старшого покоління, внаслідок чого полтавські осередки художнього деревообробництва поступово згасали. Обласні будинки народної творчості, які взяли на себе ініціативу опіки народним мистецтвом, фактично пропонували станковий та плакатний підхід до рішення творів, бо саме такі мали успіх на виставках. Так самодіяльна творчість підмінювала народне мистецтво, а традиційні орнаментальні твори відносили до нижчого гатунку.

60-ті роки стали важливим етапом відродження народного мистецтва, зокрема традиційної художньої обробки дерева. Це виразно простежується у західних областях України, де художнє деревообробництво належить до провідних галузей.

У 60--70-х роках художні вироби з дерева на Гуцульщині зазнають помітних змін: оновлюється форма, декор стає стриманішим. Різьблений та інкрустований орнамент вже не заповнює форми, залишаються вільні від декору площини, що виявляють природну красу деревини, полегшують сприйняття твору. Майстри старшого покоління Ю.І. і С.І. Корпанюки, І.В. Балагурак, В.С. Білак, В.В. Гуз, І.Ю. Грималюк,

В.І. Кабин, М. Г.Кіщук, Д.Ф. Шкрібляк та інші відроджують і вдосконалюють забуті прийоми і техніки орнаментування.

На початку 60-х років до виготовлення широкого асортименту бондарного посуду повернувся І. Ю. Грималкж (с. Річка Косівського району). Із смерекових, соснових і ялинових клепок він складав коновки, рогачі, дійнички, маслобійки, сільнички, підвазонники тощо, прикрашуючи їх геометричним та рослинним орнаментом технікою випалюваня. М. Г. Кіщук випалюванням оздоблював декоративні тарелі, топірці, ковші, кухонне начиння та інші вироби. Згодом до цієї ж техніки орнаментування звернулися О.Й. Грицей (м. Долина), П.І. Зизатчук, Д.В. Гудим'як (с. Кос-мач Косівського району), випускники Косівського училища прикладного мистецтва О.І. Іващенко, І.М. Савченко, О.С. Хованець та ін. Орнамент художнього випалювання знаходить успішне застосування в оздобленні меблів, виготовленні панно, оформленні дерев'яних будівель.

У Косові в 60-х роках старанням художників-майстрів І.М. Смолянця, І. М. Савченка, О.С. Хованця та ін. відроджений й розвинутий ще один напрям художнього дере-вообробництва -- точена дрібна пластика, декорована розписом та випалюванням. Від поодиноких гротескних фігурок композиції розгортаються у складні тематичні сценки з побутовим антуражем, елементами пейзажу: ялинки, копички сіна, кринички тощо. Мініатюрні, сповнені гумору й веселого настрою твори завоювали популярність серед туристів і любителів народного мистецтва. Невдовзі подібні сувеніри (з певними локальними відмінами) почали виготовляти майстри традиційних осередків художньої обробки дерева Прикарпаття, Закарпаття, Буковини, Поділля та Придніпров'я.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Старый 29.07.2009, 11:44   #10
Курсовые работы
 
Аватар для Курсовые работы
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 5,918
Курсовые работы is infamous around these parts
По умолчанию Декоративно-прикладне мистецтво

Точка, група точок також мають «графічне походження». Вони можуть розміщуватися на площині у вигляді лінії, або закривати площину частинами, створюючи при цьому враження м'якості, легкості, прозорості; у геометричному орнаменті служать доповненнями у вигляді «центрів», кружалець, «цвяшків», «засипки» та ін. Точки заглиблення у карбованому і різьбленому орнаментах створюють фактурне тло, що контрастує із полірованими поверхнями. При збільшенні точка переростає у кружальце.

На відміну від лінії і точки пляма е площинним елементом. Буває тональною і хроматичною, а за характером форми -- довільної конфігурації або конкретно визначеної, наділеної асоціативністю. Тональні плями утворюють нанесенням на площину точок, штрихових ліній -- однобічних і двобічних (сітка) та суцільним заливанням фарбою. В орнаментальних композиціях графічність виражається вишуканим поєднанням ліній, точок і плям. Інколи довільна пляма набував впорядкованого силуету.

Силует -- це узагальнене, площинне, однотонне зображення людини, тварин, рослини або предмету, що нагадує їхню тінь. У декоративно-прикладному мистецтві силуетом як графічним виражальним засобом користуються в інкрустації художніх виробів з дерева, при створенні витинанок, виготовленні з металу флюгерів, окуття дверей тощо. Силует лаконічний, як лаконічна тінь, відкинута предметом, але в цьому лаконізмі є своєрідна привабливість і зачарування. Силуетний підхід у розв'язанні композиції потребує виняткової майстерності у доборі головного і пожертви другорядними, дрібними деталями. Виражальна скупість силуету спонукає майстра до винахідливості й пошуків чітких, легкозрозумілих форм, передусім профільних. Не тільки узагальненість і натяк характерні для силуету, не менш важливими є відповідна рівновага площин, особливості конфігурації абрису, що відбивається в поєднанні різких, колючих, плавних і м'яких контурів. Силуетну виразність композиції часто зустрічаємо в тематичних творах, зокрема в трактуванні елементів емблем, символів, алегорій тощо.

Пластичність -- специфічна позитивна якість художньої виразності творів декоративно-прикладного мистецтва, особливий вияв краси через спосіб трактування форми, яка характеризується м'якістю, плавністю, співрозмірністю ліній, силуету, площини, вишуканістю руху і т. Ін. За аналогією скульптури, пластичність у декоративно-прикладному мистецтві поділяється на рельєфну і об'ємно-просторову. У деяких техніках різьблення, тисненні, карбуванні, зерні пластичність виступає як конструктивна основа. В інших видах декоративного мистецтва пластика має факультативний характер і лише підсилює виразність твору. Окремий різновид становить пластика малих форм, що фактично виходить із засад скульптури, застосовує різні матеріали, наприклад, дерев'яні й керамічні іграшки, сирні забавки і под. Пластичність інколи може поєднуватися із графічністю або ажурністю, при цьому досягається синтетична виразність форми і декору.

Ажурність -- специфічна позитивна якість творів декоративно-прикладного мистецтва, в яких площинні або об'ємні форми мають наскрізні отвори, їх різноманітне поєднання може утворювати своєрідну декоративність. Ажурність як композиційний засіб виразності характеризується контрастом площини (сітки) і просвітів, створює ефектне враження романтичності, чарівності, піднесеності. Основною композиційною прикметою художності таких видів декоративних творів, як витинаний, мереживо, скань, посічний метал, ажурне різьблення в дереві і кістці, є ажурність. Декоративні елементи ажурності можна інколи зустріти у вишивці (мережка), плетених виробах з рогози, лози та інших природних матеріалів, у деяких видах порцелянового посуду, що уподібнюється плетінню. Розрізняють три випадки ажурності: 1) світло крізь отвори утворює тло для візерунку; 2) просвіти отворів є мотивами декору і 3) отвори закриті підкладкою і не пропускають світла (так звана «сліпа ажурність»).

Семантичні засоби. Крім функціонально-ужиткової інформації, пов'язаної із безпосереднім використанням творів декоративно-прикладного мистецтва, у них зберігаються відомості національної, соціальної, магічної, образної орієнтації. Основні носії широкого спектру інформації -- композиційні елементи форми твору (знак, символ,

Метафора, алегорія, емблема) та оздоблення. Усі ці елементи в семантичними засобами, мають переважно зображальну структуру, а закономірності їх поєднання нагадують синтаксис. Метафора, знак і символ -- тісно пов'язані між собою функціональним змістом.

Метафора (від гр. Теіарпога -- перенос) -- художній засіб літературного походження, грунтується на подібності явищ, предметів дійсності. Метафора вживається для підсилення смислу художнього образу творів декоративно-прикладного мистецтва за допомогою подібного предмету, зображального мотиву тощо. Так, віднайдені необхідні образні риси в природі або в художній спадщині переносяться до структури твору. Згодом метафора, що міцно входить у традицію творчості, стає художнім символом.

Символ у вигляді намальованого елемента, знака або предмета об'ємно-просторової форми, виступає замість певних конкретних чи абстрактних понять, використовується для збереження та передачі інформації, естетичних цінностей. Він не відбиває дійсних явищ, предметів, а позначає їх умовно без жодного натяку на достовірність чи подібність до дійсного. «символ може містити у собі у згорнутому вигляді багатоманітність ціннісних значень, інформаційних та експресивних смислів, які в процесі сприйняття символу

Людиною розгортаються в її свідомості в естетичні уявлення і насолоди».

Художній символ використовувався у ранніх формах культури (антична, середньовічна). У різні епохи символи змінювали своє значення. Наприклад, вуж у стародавні часи мав охоронне значеня, а в християнській міфології та мистецтві став символом гріха, зла і обману.

2. Найважливіші метафори і символи у давньоруському декоративно-прикладному мистецтві

Художній символ відрізняється від інших семантичних засобів, зокрема від художнього знака. Якщо перший наділений багатозначністю (полісемантичністю), то другий має переважно одне, основне значення. Наприклад, художньо вирішені монограми, клейма, печатки, вказівні знаки завжди несуть однозначну інформацію. У знака розрізняють «невласний» (функціональний) і «власний» зміст, тобто його фізичні властивості (розмір, конфігурація, колір, розрізнюваність). Твір декоративно-прикладного мистецтва може існувати як знак завдяки неподільності «власного» і «невласного» змісту. Вживання знака або кількох знаків надає виразності творам та узагальненої структури художнім образам.

Уже в ранніх формах художньої культури та в древніх цивілізаціях знаки-обереги і знаки-печатки (родові символи) набули культового, магічного і символічного значення.

Різновидом символу е атрибут (від. Лат ашіьиіиз -- приписаний, наділений) -- конкретний предмет, тісно пов'язаний із життям і діяльністю особи, а тому додається до її іконографії як розпізнавальний знак. Атрибут переважно зображається із постаттю, а окремо від неї набував значення символу. Розрізняють атрибути загальні (наприклад, пальма -- атрибут святих мучеників) та індивідуальні. Наведемо найважливіші атрибути з творів античного мистецтва ":

НАЙВАЖЛИВІШІ АТРИБУТИ З ХРИСТИЯНСЬКОЇ ІКОНОГРАФІЇ
Як бачимо, внаслідок перебудови світогляду і заміни античної міфології християнською зазнають зміни й атрибути. У зрілому середньовіччі вони все частіше набували значення символів, надаючи творам декоративно-прикладного мистецтва таємничої загадковості.

Алегорія -- один із семантичних засобів, символ якого полягає в тому, що в конкретних художніх образах виступають умовні зображення абстрактних понять (персоніфікація). Так, алегорія мудрості, добра, миру, природи, весни, літа може бути показана умовно за допомогою символів персоніфікації, атрибутів, емблем, поєднаних у відповідну структуру твору. Алегорія міфологічного походження найбільшого поширення набула у середньовічних творах декоративно-прикладного мистецтва, зокрема гобеленах, меблярстві, керамічних розписах та ін. «при значній зовнішній конкретності алегорія дуже рідко характеризується психологічною глибиною, індивідуальністю характеру, вона переважно є холодною, «бездушною», тому що відбиває свій зміст, головним чином, завдяки супроводжуючим її аксесуарам» 13.

Емблема -- семантичний засіб композиції, що часом заступає символ. Основа емблеми -- вираження цілого за його характерною, але разом з тим простою частиною, елементом чи атрибутом. Вона зображає предмети, знаки або постаті символічного характеру. В античній мозаїці на підлозі емблемою називали поле із фігуративними зображеннями. У наш час розрізняють емблеми міжнародні, державні, військові, спортивні, виробничі і под. Наприклад, білий голуб -- міжнародна емблема миру. Емблеми як декоративні та інформаційні елементи інколи вводять у твори декоративно-прикладного мистецтва з метою надання їм відповідного ідейно-смислового відтінку.

Таким чином, група семантичних засобів композиції творів декоративно-прикладного мистецтва приховує у собі всі етапи історичного розвитку людства: і знаки первісних культур, і середньовічні символи релігійно-канонічного тлумачення, і метафори народно-поетичного осмислення, і сучасні символи, алегорії та емблеми декоративного спрямування тощо. Візуальною основою всіх семантичних засобів була й залишається інакомовність і загадковість, грайливість і химерність, уподібнення й алегорія, сплетені в єдину художню і стильову структуру.

Протягом кількох тисячоліть художня практика у галузі декоративно-прикладного мистецтва виробила низку принципів композиції, дотримання яких допоможе досягти певної естетичної впорядкованості. Ці принципи грунтуються на практичному досвіді та імперичних спостереженнях.

1 Беренштейн Б.М. Традиция й канон: два парадокса / Критерии й суждения в искусствознании. М., 1986. С. 192.

2 Каменский А.Д. О смысле художественной традиции // Критерии й суждения в искусствознании. С. 219.

3 Некрасова М.А. Народнеє искусство как часть культури. С. 64.
__________________

Написание курсовой работы – это та задача, которая преследует студента на протяжении всей учебы. Каждый год Вы сталкиваетесь с проблемой, где найти источники для курсовой работы, как правильно выполнить практическую часть, как сдать ее вовремя и на «отлично»? Мы с радостью поможем Вам избежать всех этих проблем. Курсовая на заказ – это простое и самое логичное решение студенческой проблемы. Наши специалисты выполнят курсовую работу на заказ в соответствии с вашими требованиями и требованиями преподавателя.

Ознакомиться с полным перечнем услуг Вы можете на нашем сайте.

Курсовые работы вне форума   Ответить с цитированием
Ответ

Метки
народне, мистецтво, вишивка, писанкарство, одяг, готовые курсовые, курсовые проекты, курсовые работы

Опции темы
Опции просмотра

Ваши права в разделе
Вы не можете создавать новые темы
Вы не можете отвечать в темах
Вы не можете прикреплять вложения
Вы не можете редактировать свои сообщения

BB коды Вкл.
Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.
Trackbacks are Выкл.
Pingbacks are Выкл.
Refbacks are Выкл.



Powered by vBulletin® Version 3.8.6
Copyright ©2000 - 2014, Jelsoft Enterprises Ltd. Перевод: zCarot
Webmaster: OldEr
Текущее время: 14:55. Часовой пояс GMT +3.

Оформить заказ
Rambler's Top100